Ген карих очей домінує Над геном блакитних.
Я підіймаю вогонь на руках, Рудоволосу мою завію, Коса її пишна, лоскітно-гірка, Карість очей завіює. Я в заметілі шалу стою, Всотаний в сіті всоте. Питаю губами згубу свою: “Згубонько, звідки ти, хто ти?” Питаю її, карооку й руду, Модернову красуню достоту, Антикварне доскіпуюсь на біду: “Зрадонько, звідки ти, хто ти?” Катую питанням губи її – Губи пекуче стоять навпроти, Раюю в любові серед руїн, Питаю на доторк, на дотик. “Біологине, богине, твій код, Хромосомні твої турботи.” Та мовчить
Всі семеро були рудоволосі, а мама – чорнушка кароока, всі так стужилися за запахом жіночого любовного поту – оті семеро моїх татусів
Хто я? Ти допитуєшся, хто я? В нас такі бакаї на дорогах, такі вибоїни, ніякі подушки мамі не помогли – вона ось-ось вже розродиться, так батько гнав коней до містечка – хоч би кушарку, хоч би бабу-повитуху, та тільки стерні кружалом ходили мамі перед очима. Ось вже і залізнична колія, батько ошалів – поставив воза на шпалах перед поїздом і пужалном спиняв його – так мама розповідає. Вона і досі не певна, чи батько думав про те, що сталося потім, чи просто хотів покінчити з усім своїм собачим горем одним чоловічим махом, обніми мене, рідний, випий з мене пам’ять мою й не мою. Поїзд став. Матюкавсь машиніст.
Йшли в портупеях – гравій скрипів. Батько на возі на повен зріст: “Баба родить”, – до них захрипів. Сипонули з вагонів шквалом бійці В бинтах, без бинтів, чуби й голомозі, У кожного лють горить в кулаці, Таж боєць однорукий стоїть на возі.
“Баба родить”, – плаче й кричить, Пужалном сиву сльозу знімає. Демобілізований натовп мовчить, Баба на возі у муках мається. Прорвало нарешті – лікар вже тут. Біжать санітари – білі халати. Найзвичайнісінька з мирних скрут – Регочуть і плачуть мирні солдати.
“Баба родить”, – поїзд увесь Захлинається притьмом пригодою. І хрумкають коні мирний овес З лагідною погордою. Хто я? Ти допитуєшся, хто я? І коли я з’явилась на світ, батька Гордія фронтовики кидали вгору і знову ловили в руки, підкидали і ловили, вітали, а він і ридав, і кусався, і сміявся з розпуки, а мати блаженна була і насторожена, а коні рвонули од рику паровоза, і коли зник отой поїзд за обрієм і помахав мені білою хустиною, – я вже отоді в сповиточку добре знала, що отой поїзд – це мій хрещений батько. А вітчим Гордій, то купував мені блакитні кісники, то бив мене п’яними кулаками, аж поки я не втекла голісінька в технікум. Хто я? Ти питаєш, хто я? Не питай – обніми мене.
III І коли ти заснеш на руці, Я здригаюсь з твого лебедіння: Лебедіє сльоза по щоці В чорен смуток свого коріння, Рудіє руда голова, Лебедіє чужі слова, Крізь закоханий теплий сміх Лебедіє заснулий гріх, Либонь, має на це права, Лебедіє свої слова: “Ich liebe dich! Ich liebe dich!”1 Лебідонько.
1) Я люблю тебе! Я люблю тебе! (Нім.).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)