Дон Жуан – у версії Байрона романтичний персонаж, що відкриває в собі розлад між закладеним природою й тим, що викохано суспільством, і цим різко відрізняється від своїх попередників. Вони – в обробках легенди від Тирсо де Молина до Мольера – були незмінно наділені людською цілісністю, тоді як у Байрона персонаж, зберігаючи духовне ядро своєї особистості незмінним, у реальних обставинах примушений раз за разом надходити всупереч почуттю й навіть не згідно з “голосом наслажденья”, що “завжди сильней розумного сужденья”.
Задумавши панорамний сатиричний огляд XVІІІ в., з яким Байрон завжди відчував духовний зв’язок, як ні далекі йому багато заповітних ідей Освіти, поет мав намір зробити свого героя учасником всіх найважливіших подій епохи, для того щоб його земний шлях закінчився в охопленому революцією Парижу.
Сімнадцять пісень, які встиг написати Байрон, свідчать, що в цих перипетіях, частіше смішних, чим сумних, героєві слід випробувати свій ідеал “простої душі”, що істотно не змінюється, незважаючи на повсякденні зіткнення з інтригами, своєкорисливістю, лукавством, дрібними амбіціями й низькістю Однак риси “природної людини”, викоханого культурою “століття розуму”, усе більше стають умовністю або маскою, тоді як метаморфози героя, що з лицаря любові й поета вишуканої ніжності перетворюється в щасливого авантюриста, не тільки поволі міняють його систему понять, але навіть офарблюють таємні переживання цього бранця фортуни