Мистецтво можна назвати обличчям і душею народу. Воно змінюється разом із народом. Усі ми знаємо, що в дитинстві мають закладатися в людську душу найголовніші цінності.
Якщо цього не відбувається, то навряд чи колись ця людина пізнає щастя, насолоджуючись прекрасною музикою чи картинами, книгами, поезією. Якось від, одного водія я почув таке: “У мене в автобусі хтось папку з паперами забув. Я думав, там щось важливе, відкриваю – а в ній вірші… ” Це нагадало мені байку Крилова “Півень та Перлина”.
Але, як то кажуть, кожному
Дивно, що все це ми знаємо змалку, та з роками якось забуваємо. Забуваємо добрий іронічний віршований сміх дідуся Крилова. Звикаємо до буденної прози. Але поезія часто проникає в наше життя непрохано.
Розмовляючи, ми вживаємо іноді афоризми. І навіть не замислюємося, хто вперше їх сказав – приписуємо все народній творчості. Та буває й таке, що література перетворюється на фольклор, як це сталося з поезією Крилова. “Рильце в пушку”, “А Васька слухає та їсть”, “У сильного безсилий винен завсігди” – ці вирази з байок
Звичайно, твори Крилова не можна назвати стовідсотковою поезією. Криловське віршування дуже своєрідне, воно нагадує розмовну мову і не вкладається в рівні стовпці рядків. Щось у ньому проглядає дуже рідне, душевно близьке: доброта іронії, м’якість характеру. Є також якась жертовність: коли читаєш, розумієш, що автор сміється не тільки з персонажа, а й із себе.
Розумієш, що ти й сам недалеко відійшов від героя. І ця немовби причетність до дії спонукає замислитись над собою.
… А ще кажуть, що сміх подовжує життя. На наше щастя.