Була весна весела, щедра, мила. Промінням грала, сипала квітки. Вона летіла хутко, мов стокрила, За нею вслід співучії пташки!
Все ожило, усе загомоніло – Зелений шум, веселая луна! Співало все, сміялось і бриніло, А я лежала хвора й самотна.
Я думала: “Весна для всіх настала. Дарунки всім несе вона, ясна. Для мене тільки дару не придбала,
Мене забула радісна весна”. Ні, не забула! У вікно до мене Заглянули від яблуні гілки.
Замиготіло листячко зелене, Посипались білесенькі квітки. Прилинув вітер, і в тісній хатині Він про весняну
А з ним прилинули пісні пташині, І любий гай свій відгук з ним прислав. Моя душа ніколи не забуде Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде, Як та була, що за вікном цвіла.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло): Вірш Лесі Українки “давня весна” автобіографічний, пов’язаний із власними переживаннями поетеси, яка мала тяжку недугу й змушена була лежати, страждати через біль. Єдина її розвага й розрада клаптик голубого неба у вікні, гілка квітучої яблуні, свіжий вітерець, що долинає крізь відчинену кватирку, та пташині співи. Усе інше додавали уява й фантазія дівчини. Та давня весна запам’яталася, як дарунок долі, бо навчила цінувати найменші радості життя, загартувала волю.