Давид Гофштейн Поезії

Давид Гофштейн Поезії Перекладач: Микола Лукаш

Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990 О час! О простір! О число! На грань хибку я ставлю юний крок,

Правуючи свое русло В безмежний ваш поток! За мною на вологу рінь Моя кладеться тінь.

Така легка моя рука, В ній вудочка пругка. Закину вудочку в глибінь, Бездонну і безкраю, І краплі вічності дрібні

Сміються – ллються в зір мені З усього, що впіймаю. Удень, коли сонце звершає похід тріумфальний Закуреним бруком I стелеться стомлено сонний асфальт

Під жіночі

легкі закаблуки,- Тоді мені часом здається, Що жде мене щось надзвичайне, Що диво якесь світлосяйне,

Дощами умите і сонячним чаром повите, Зненацька навстріч мені вийде… I духом

Одним тільки рухом Звільняюся я від журби навісної, I плащ мій,

Злинялий від спеки палкої, Просякнутий пилом до краю, Із мене зміїсто сповзає, I я мов зникаю… Надвечір, як грає на заході сонячне тливо, Туди пориваються очі мої сиротливо,

Де, наче пощерблена чаша, Кривавим вином наливаються звільна міждашшя. У місті, де вмер уже гомін,

Про мене загинув і спомин… З старою журбою, В плащі, пересяклім наскрізь пилюгою,

Пускаюся

я у непевну мандрівку,- Вона тепер там десь, далека, таємна домівка. Десь там поволі, ледь помітно, Вже далі сірість огорта,

А тут – таке ще світло, Така ще яснота! Там, осторонь,

У мертвій порожнечі неба Горить ще сонце Жовтими полотнами полів (Пора жовтнева),

Вогнями світлими Замріяних лісів, Ріки сталево-синьою стягою.

Прощається земля Без слів Із царством світла і спокою… Її лице

Спокійне і погідне, У кожній зморшці Струмують тихо Усмішки прозорі,

Уся вона ласкава і привітна, I вдячність світиться В напівпогаслім зорі…

I звернений той зір До білих стін Людських осель. Останній відблиск дня, Здається,

Людям Від матері Напучення несе: “Ну, годі на сьогодні,

Усім хай буде мир!” Сонце! Твое тепло

До повних зібрано комір. Останній листопад! I кожен крок В глиб осені безжалісно веде мене… I знову серце

Рветься до зірок – З’єднатися з далекими едемами. Поволі йду вздовж огорожі, I кожен прут, I кожен пруг

Теплу моїх чутливих рук Говорить приторком колючим і ворожим, Що десь за тим принишклим видноколом, В великім світі Збратаних стихій,

Крицевими крильми Уже ширяє холод – Незрозуміло лютий, незбагнено лихий. Та тут, У тихому осінньому осонні,

Так легко приховати до весни Бажання, ледве втишені, Хотіння напівсонні…

Душа вже жде Нових, іще не звіданих I первісно розвихрених утіх…

О, де ж ви, де, Нові джерела, Що спрагу вгасите жадань моїх нових? . . . . . . . . . . . . . . . . . Гіллям осокорів безлистим I льотом ластівки стрілистим

Благословляю I вітаю їх! Ясний осінній день, день світлого прощання… Як кожне дерево, як кожний птах,

Я відчуваю біль згасання і зникання – Й людини радощі, в якої все в руках. Країни радощі, єдиної на світі, Де любо сіять хліб і гартувать мечі, Де вік виправдує страждання цеї миті,

I вдень зникає сум, народжений вночі. Не втратив я в стрімкім круговороті Ні радощів буття, ні втіхи самоти,

Буяння мускулів, блаженство крові й плоті Усе зумів я зберегти. Ті радощі умножив я стокротно, До спільної приставши боротьби

I усвідомивши достотно Ходу величної доби. Звершило сонце круг:

Весна і літо, осінь і зима… Знов полонить мене твоя одвічна велич, Знов серце повнять радощі і співчуття пройма. Десь у дальній далечі страждання розплилися, Хиляться, соромлячись, давнії жадання,

Осяйною яснотою повилися Всі твої розвихрені, бентежні поривання… I раптом строге чується веління: Один лиш раз така буває мить!

Про неї варт прийдешнім поколінням Пісні створить! Хай ллється піт, хай ломить тіло втома, Хай упряж хляпає, діткливо в боки б’є,

Та в свисті батога чуть крил орлиних помах: Є іще радість, є! Стомивсь я в цю мить від всезнання, Обридло мені всехотіння; Єдине бажання, Єдине воління – Це світле незнання, Солодке безвілля, Лиш плинути вдаль із легким хлюпотінням,

Як хвиля, як хвиля… ПОЧИНОК Снується з ясного починку

Тонка мов нитка, Із пруттям зеленим У бильцях хисткої колиски Сплітається витко. . . . . . . . . . . . . . . . Пронеслися вибриком сонячні роки, Десь зникли у часі.

Хоч плуталась нитка моя, А все далі тяглася. . . . . . . . . . . . . . . . Той світлий починок Я знов віднайшов,

Що був загубився, здавалось. I легше крутитись у прядці, I прясти, й снувати,

I знати, Що ниточка світла моя Не порвалась. Мабуть,

Раз в житті буває День такий хороший, гожий! Мабуть, Разом дні усі хороші Десь зібрались світлим маєм

I обрали одностайно Цей хороший день вождем! Мабуть, Світ увесь, як надзвичайний, Відзначає теж цей день!..

Не плакати, не сміятись, а розуміти. Спіноза Із тобою, світ, Легко віч-на-віч. Бачу скрізь твій вид, Чую скрізь твій клич.

На шляхах земних, Де шумить розмай, В небесах ясних, Де блищить безкрай. НА ПАРНАСІ

Ще нікому з містечкових Не траплялось тут бувати; Я ж прорвався випадково I, нівроку, пізнувато… Без наказу, без запросин

Я у пісню взяти ладен Гір верхів’я й неба просинь, Неба світлої Еллади. Я забіг сюди на хвильку

Без запросин, без мандату… Це зашкодить вам хоч стільки – Я хотів би вас спитати. Чи ж тісніша в вас тіснота, Як один куди змандрує? Та й не бійтесь – все достоту

Вам віддам, що тут знайду я. Не змарнуюсь на чужині I нічого не розтрачу,

Берегтиму, як святиню, Нашу сутність, нашу вдачу. Без наказу, без запросин Я візьму у пісню радо

Гір верхів’я й неба просинь, Неба світлої Еллади. БІЛЯ КАСТАЛЬСЬКОГО ДЖЕРЕЛА Напився, втер уста і вигукнув: “Хвала!”

Той гук удалині Луною оддало… Оспіване стократ кастальське джерело!

Спасибі від душі! Ти ж нині і мені Ущерть того пиття дзвінкого налило,

Натхнення віщого, що зроджує пісні! Хвала! Хвала!