Маруся Чурай – головна героїня поеми Ліни Костенко. Це горда та обдарована дівчина, мешканка Полтави часу Гетьманщини, яка складає пісні для козацтва. Її обранець – Гриць Бобренко, який виріс без батька, теж козак…
“Я ж лицаря чекаю, козака…” – каже романтична та запальна Маруся про коханого, наділяючи його найкращими властивостями, яких він і сам не має. Вона проводжає його до походу, як найвірніша дружина.
“Нема ж бо слави у дому сидячому. Про себе, милий, думати не час… Я цілувала його віченьки, Аж поки місяць не
Відданість Марусі коханому тим паче дивна, адже обранець тягне з весіллям, не хоче одружуватись. А час плине:
“Прив’язала баклагу йому до сідла. Недалеко, лише до воріт, провела. Ну, бо хто ж я йому, ні сестра, ні жона. Засміюся при всіх, а заплачу одна….
Бо я така зробилась, як черниця. Куди вже там співать про молоду?”
Гриць Бобренко с заможної родини, але ласки від матері не мав. Удова Бобренчиха все життя рахує гроші, більше її нічого не цікавить:
“Бобренки, ті не дуже бідували. Вони в оренду землю віддавали. Бобренчиха лишилася вдовою,
Було, не вип’є, бідна, і не з’їсть,- Уся пішла в роботу і у злість. Така уже зробилась, як Яга. Все на курей накрикує: “Гай-га!”
Бобренчиха ненавидить Марусю через власну обмеженість, адже її цікавить лише багатий посаг невістки. Для цієї жінки не існує кохання. Гроші – от і все, що цікавить стару в майбутній невістці.
Для ролі невістки добре підходить Галя Вишняк, а от Маруся аж ніяк.
“Пісні у неї – то велика-туга, А серце в неї горде і трудне. Твоя любов до неї – то недуга. Видужуй, сину, пожалій мене. Хіба то дівка?
То ж таки ледащо. Усе б співала. Боже упаси! Ми вже й без неї з’їхали нінащо, А з нею геть вже зійдемо на пси…” “Така мені від тебе, сину, дяка. Живу, роблю, гарую цілий вік.
Та все ж одна. Тягну, як шкапиняка…”
Багато хто не може зрозуміти талант Марусі, як Бобренчиха:
“Які там “Засвіт встали козаченьки”? А цілий полк співає. Дивина.
Це щось для дівки, сину, височенько. Не вірю, щоб складала це вона…”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)