Письменники всього світу споконвіку порушували питання сенсу людського існування, намагалися визначити філософські категорії життя і смерті. Чи однозначні відповіді на них дають самі автори? Чи завжди вони пропонують читачеві готову відповідь на складні питання буття?
Ні, справді талановитий автор змушує своїх читачів замислюватися і самим робити висновки, знаходити пояснення.
Починаючи із життєвої історії Василя Гнидки, Панас Мирний хотів простежити, як різні люди з різними характерами поступово змушені під тиском життєвих обставин
А від чого ж? І чи варто його виправдовувати?
Якби мені випала доля стати учасником судового процесу над Чіпкою Варениченком, я обрала б собі не роль захисника, а роль судді. І свою звинувачувальну промову я почала б словами: найбільша цінність на землі – людина, позбавляти її життя руками іншої людини – найтяжчий злочин. Звичайно, не можна не говорити про позитивне в характері героя. Це і вразлива душа, прагнення до щастя і мрія проте, що він буде
Але чи справді щирим було його юнацьке бажання побороти” кривду?
Усе прекрасне в його характері перекреслюється страшним злочином – убивством ні в чому не винних людей.
А тепер звернемося до страшної правди, яка наводить жах на читача, змушує його здригнутись, замислитись… Ось Чіпка малий “поліз у піч, витяг жару у покришку та й виніс у хлівець”, щоб наробити пожежі. Підріс трохи. Почав пізнавати природу. “Як схопить горобеня, як крутне за голівку… Не вспів оком моргнути, – як в одній руці зостався тулубець, а в другій голівка”.
Але хлівець хоча б належить багатому сусідові, кривднику Чіпки, а горобеня ж чим завинило?
Виріс Чіпка, горілку пити навчився. Похмелиться і вертає додому, кривдить матір, “як скажений бик налітає на хату! Де вона! Де стара відьма?!.”
Важко, звичайно, уявити собі, що людина може приймати подобу тварини і що їй може прийти в голову так розмовляти, так поводитись з матір’ю, яка винна перед сином – злодієм лиш у тому, що народила і робила для нього, що могла… Але в злодюзі немає нічого людського. Пригадаймо вбивство сторожа.
Совість не мучила вбивцю, тому що була залита горілкою.
Потім, в якусь страшну ніч, у Чіпки неначе настає прозріння, постаті забитих ним проходять перед очима, страшний сон роздирає душу. Схаменувся чоловік, вирішив змінити своє життя. Він виступатиме в ролі захисника селян, його виберуть у гласні, або, по-сучасному, у депутати.
Оберуть, бо не доведена була участь Чіпки у злочині. Але ж ми це знаємо! І як щиро і гнівно він обурюється, коли дізнається про те, що у волості його не було прийнято. Неначе все його колишнє життя можна перегорнути, як прочитану сторінку книги.
Чіпка заспокоєний тим, що перші крадіжки і навіть убивство не були викриті. У нього з’являється впевненість у тому, що він не буде покараний. А перший нерозкритий злочин неодмінно породжує другий.
Читаючи фінал роману, страшні рядки, що описують убивство Чіпкою та його товаришами цілої сім’ї, уже не маєш сумніву в тому, що змальовано тут майже антилюдину, монстра, який знавіснів від горілки, від людської крові, від ненависті до всіх людей.
Я не змогла б захищати цього цинічного, грубого бандита, який на наших очах убиває, грабує, палить, пиячить, замордовує власну дружину, знущається з рідної матері, буквально полощеться у невинній крові, навіть дитячій.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)