Твір за оповіданням А. Чехова “Людина у футлярі”. Тепла погода. Ясний, радісний, хоча і не сонячний день. Дивна особа у теплому пальті на ваті, у темних окулярах, у калошах, з парасолькою сідає на візника і наказує підняти верх. Здивований візник намагається щось перепитати, але раптом розуміє, нема сенсу питання задавати: вуха його пасажира закладені ватою.
Ну що ж! Поїхали! Куди? Подалі від сьогодення, поглибше в минуле, до улюбленої Греції – та куди завгодно, аби податі від дійсності, до реального, такого страшного і незрозумілого життя.
Ця людина вже заживо поховала себе у своїх чохольчиках і футлярах, у непроникній оболонці, яку сама і собі створила.
Ну та Бог з ним, як хоче, так і живе, і було б це його особистою справою якби жив він у нірці, як премудрий піскар, що “жив – тремтів і вмирав – тремтів”. Але Бєликов, тремтячи сам, п’ятнадцять, років змушує тремтіти всю гімназію – й учнів, і вчителів. Учням він знижує бали за поведінку, вимагаючи виключення невгодних, колегам натякає на те, що є “вищі інстанції”.
От він піднімається до вчителя Коваленка. Щоб “полегшити душу”, як доброзичливець і старший товариш, застерегти: “Ви катаєтеся на велосипеді, а ця забава зовсім непристойна для вихователя юнацтва”. Справа не у велосипеді, а в життєвій позиції: “Поводитися потрібно дуже, дуже обережно”.
Зненацька Коваленко знімає з вовка овечу шкуру: “Я не люблю, уперше в житті Бєликов почув правду про себе. Уперше злякалися не його, а він когось.
Цього виявилося досить, щоб на обличчі Бєликова відбився жах. Але і страх і жах – рушійні пружини підлості, що перетворила доброзичливця на донощика, який вважає за свій шляхетний обов’язок “докласти пану директору”. Коваленкові досить було тільки “пхнути” Бєликова, щоб той “покотився сходами, гримлячи своїми калошами”.
Падаючи сходами, він падав у власних очах. Він скочувався з тієї висоти, на яку сам себе і підніс, підтримуючи свою значущість страхом, яким, як страшною інфекцією, заражав усіх.
“Випихання” з нормального людського середовища цілком вистачило для нього, щоб Бєликова випхали з життя.
Почата Пушкіним і Гоголем галерея образів “маленьких людей” знайшла і погідне продовження в образі Бєликова. Ми співчуваємо померлим від горя Башмачкіну, вмерлому від страху Черв’якову, зневажаємо премудрого піскаря. Але ж ніхто з них не заважав іншим – вони жили за принципом: “Моя хата скраю”. Бєликов же в’їхав зі своєю хатою в чуже життя, безпардонно і нещадно руйнуючи його.
Після смерті його обличчя, звільнене від страху, нарешті було веселим і лагідним. У труні Бєликов виглядав по-людськи.
От чому, як пише Чехов, “ховати таких людей, як Бєликов, це велике задоволення”. Його смерть – натяк, слабка надія на інше, вільне, життя, і навіть цього досить, щоб душа отримала крила. Але… “скільки ще таких людей у футлярі і лишилося… і скільки їх ще буде…”
Ні, не смішний, а страшний Бєликов і йому подібні. Бєликов – білий. Не чистий, як перший сніг або фата нареченої, а позбавлений кольору, знебарвлений від народження альбінос – але не зовні, а внутрішньо ніякий.
У постійному чорному футлярі він заживо поховав себе, тому що труна – це довічний футляр, а будь-який футляр – труна за життя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)