ДЖОН АПДАЙК
ЧИ НЕ ЗАЧАРУВАТИ МАТУСЮ?
Вечорами і в суботу по обіді, в годину денного сну, присипляючи свою маленьку доньку, Джек розповідав їй усілякі вигадані історії. Це перетворилось на звичку ще відтоді, коли доньці ледве минуло два роки. Джек почувався так, ніби йому самому чи не два роки – голова дитино порожня й охоча до всіляких вигадок.
Кожна нова казка була лише варіацією основної: якесь маленьке створіння, що звичайно прозивалось Роджер (Роджер Рибка, Роджер Векша, Роджер Бурундук), зазнаючи якоїсь скрути, вдавалося за порадою
Далі Джек, не поспішаючи, змальовував родинну вечерю, і цим закінчувалась казка.
Знову і знову вдаватись
Нарешті маленька дівчинка втихомирилась. Її занурене в подушку кругле личко заясніло в процідженому крізь штору сонячному світлі такою довірою, що в розповіді могли трапитись всілякі чарівні події, не викликаючи сумніву в своїй вірогідності, а донька могла задрімати так солодко, ніби їй все ще два роки. На той час її братикові Боббі було саме два роки, і він уже спав, не випускаючи з рота соски, надітої на пляшечку з молоком.
Джек спитав: “Отже, про кого ми розповімо сьогодні?” – “Про Роджера…” – Джо стулила повіки, певна, що саме так роблять, коли над чимось замислюються. Як тільки вона заплющила очі, блакитні очі своєї матері, вона рішуче промовила: “Опосума!”
Опосум! Нове створіння. Отже, вони говоритимуть цього разу про маленького Опосума.
Новий герой одразу розбурхав Джекову уяву і сповнив його творчим ентузіазмом.
– Добре,- сказав він і почав: – Колись у глибоких лісових нетрях жило створіння, яке прозивалось Роджер Опосум. 1 від нього дуже тхнуло.
– Угу, – погодилась Джо.
– Від нього так погано пахло, що жодне лісове створіння не хотіло з ним бавитись.
Джо уважно глянула на батька. Такої халепи вона аж ніяк не сподівалась.
– Коли б не здумав Роджер Опосум приєднатись до їхньої гри,- із запалом казав далі Джек, згадуючи приниження власного дитинства,- як усі маленькі лісові мешканці зчиняли галас: “Пху, пху! Сюди йде смердючий Роджер Опосум!” – і всі вони кидалися врозтіч, а Роджер Опосум залишався сам-один, і з його очей викочувались дві маленькі сльози.
В Джо затремтіли й опустились донизу куточки уст, відкопилилась нижня губка, і вона торкнула вказівним пальчиком свій носик з обох боків – там, де в Опосума прокотилися сльози.
– А може б він побачився із Совою? – спитала вона високим тремтячим голосом.
Сидячи на ліжку поруч неї, Джек відчував, як ворушиться ковдра над напруженими ніжками маленької Джо, і раптом його сповнило задоволення від такої зацікавленості доньки, бо розповідав він щось правдиве, щось таке, про що вона вже мала знати. Тепер він міг розповідати, не поспішаючи. Правда, Джек почув, як унизу, під східцями, гуркнув стілець, і подумав, що йому слід би піти й допомогти дружині фарбувати панелі й плінтуси в тій кімнаті.
– Отже, Роджер Опосум, дуже засмучений, пішов собі й прийшов до великого дерева. На його вершечку сиділа велика мудра Сова.
– Добре…
– “Містріс Сова,- сказав Роджер Опосум,- вся лісова малеча кидається від мене геть, тому що я ніби пахну дуже погано…” – “Справді так,- сказала Сова,- дуже, дуже погано!” – Що ж мені робити?” – сказав Роджер Опосум і гірко заридав.
– Але ж чарівник, чаклун! – вигукнула Джо й сіла в ліжку так несподівано й швидко, аж маленька “Золота книжечка” для малят вислизнула з-під подушки і впала додолу.
– Не перебивай. Адже батько розповідає казку. Чи, може, ти хочеш щось розповісти батькові?
– Ні-ні. Розповідай ти…
– Тоді лягай на своє місце і дрімай.
Її голова знову занурилась у подушку, й вона пролебеділа:
– Кажи, кажи далі.
– Гаразд. Отже, Сова думала, думала, аж нарешті сказала:
“А чому б тобі не піти до чаклуна?”
– Тату!
– Ну, що?
– А чаклунові слова справжні?
Це була нова фаза в розвитку доньки. Останній місяць вона почала зіставляти казкове з дійсністю. Коли він якось сказав їй що павуки їдять жуків, вона обернулась до матері й спитала: “Справді вони це роблять?” А коли Клара сказала, що в небі є Бог і все від нього, вона звернулася до батька, лукаво усміхаючись: “Бог справді існує?”
– У казках чарівні слова завжди справжні,- коротко відповів Джек і продовжував розповідь: Нарешті стара Сова промовила: “Іди темним лісом доти, доки не побачиш від яблуневими деревами, на болоті за струмком…”
– А що таке струмок?
– Маленька річечка. “Отже, за струмком побачиш хатину чаклуна”. Роджер Опосум пішов крізь темний ліс і дуже швидко опинився біля маленької білої хатинки. Він постукав у двері…- Джек постукав по підвіконню і відчув, як доньчине довгасте тільце враз зіщулилось у чеканні.
– З хатини вийшов крихітний чоловічок з довгою білою бородою, в гостроверхій блакитній шапочці й запитав: “Е-е, хто тут? Чого треба? Ти жахливо смердиш!..”
Голос чаклуна – улюблений ефект Джека. Він досягав його, зморщуючи обличчя, аж голос ставав старечим, і сльози воложили очі, ніби він занедужав на гострий нежить.
– “Я знаю,- сумовито відказав Роджер Опосум. – Усі лісові звірятка тікають од мене геть і уникають навіть зустрічі зі мною. Велика мудра Сова сказала, що ти можеш мені допомогти…” – “Га?.. Можливо, можливо. Заходь. Тільки не наближайся”.
Посеред хати лежали всілякі чаклунські речі, геть припалі пилом, бо нікому було прибирати.
– Чому?
– Чому? Тому, що він був чаклун і був дуже старий чоловік.
– А він помре?
– Ні. Чаклуни не вмирають. Отож чаклун, попорпавшись серед своїх чаклунських речей, видобув стареньку паличку, яка зветься магічний жезл, і спитав Роджера Опосума, чим би він хотів пахнути. Роджер думав, думав і нарешті мовив: “Трояндами!..”
– Еге ж! Дуже добре! – поспіхом вигукнула Джо.
Джек глянув на доньку вже якимось екстатичним поглядом і заспівав старечим, чаклунським голосом:
Абракадабра, фокус-мокус,
Як ся маєш, Роджер Опосум?
Рожі для всякого носа гожі!
Мчи сміливо на всіх своїх лапах
І скрізь розвіюй трояндовий запах!..
Джек замовк, побачивши, як ніздрі маленького носика в його доньки поширились, тоненькі брівки поповзли вгору, а нижня губка відкопилилась у німому зачудованні.
– І раптом,- зашепотів Джек,- вся хатина чаклуна сповнилась пахощами троянд. Так! Запахло трояндами!
Роджер Рибка аж заплакав од радості, а чарівник вередливо мовив: “Це буде коштувати сім пенні”.
– Тату!
– Ну, що?
– Роджер Опосум?!
– Так. Опосум.
– А ти сказав – Роджер Рибка! Це ж дурниця!
– Звичайно, дурниця з боку твого старого батька – забудька… Тож на чому я спинився? Ага!
Ну, про пенні ти далі знаєш і сама.
– Все – дно. Розповідай.
– Гаразд. Отже, Роджер Опосум говорить: “Але я маю тільки чотири пенні”. І він починає схлипувати. Джо теж жалібно скривила ротика, але видно було, що то вона тільки вдає.
Від цього Джекові чомусь зробилось прикро.
Знизу долинув гуркіт меблів. Це Клара пересувала важкі речі, а вона ж була на шостому місяці вагітності. Мала народитися їхня третя дитина.
– На схлипування Роджера Опосума чарівник сказав: “О-о, гаразд! Біжи он тією стежкою аж до самого кінця, окрутись тричі і побачиш чарівне джерело. В ньому ти і знайдеш потрібні гроші. Ну ж, мерщій!” Роджер Опосум добіг до кінця стежки, окрутнувся тричі й побачив джерело, а в ньому потрібні гроші.
Він узяв їх, поспішив однести чарівникові, а потім, цілком щасливий, майнув у ліс. Всі маленькі звірятка почали збиратись до Роджера, бо тепер він пахнув дуже приємно. Отже, малеча почала захоплено гратись у м’яча – бейсбол, футбол, волейбол, у цурки-палки…
– А що таке цурки-палки?
– Гра, в яку ви гуляєте своїми паличками…
– Такими, як паличка чарівника?
– Схожими… Так вони захоплено бавились аж до самого після полудня, а коли почало смеркати, всі побігли додому, до своїх матерів…
Джо почала ворушити ручками й глянула на вікно, де проблиск дня пробивався крізь затінок. їй видалось, що казка скінчилась, та Джек не любив жінок, які вважають щось самозрозумілим. І навпаки – він поважав тих, хто прислухається до кожного слова.
– Ти слухаєш, Джо?
– Слухаю.
– Тепер починається найцікавіше. Мати Роджера Опосума аж вигукнула: ” Що це за жахливий запах?!”
– Що-о-о?
– А Роджер Опосум відповів: “Це я, мамо! Я пахну трояндами”… Тоді мати спитала: “А хто ж це зробив, що ти так пахнеш?” І він відказав: “Чаклун”.
А мати на це: “Он як! Але ж це жахливо дратує! Ходімо, зараз же ходімо до того страхітливого чаклуна!..”
Джо раптом сіла й замахала ручками в справжньому переляці:
– Але ж тату! Роджер сказав, що від нього розбігаються всі лісові звірятка,- і вона благально склала ручки.
– Авжеж! Він сказав: “Але ж, мамусю, всі лісові звірятка сахаються мене, бо від мене тхне, як кажуть вони…” Але мати відказала: “Це мене мало обходить! Ти пахнеш так, як і має пахнути маленький опосум, і зараз ми разом з тобою підемо до того чаклуна!”
Вона вхопила свою стареньку парасольку і разом із Роджером Опосумом подалася до чаклуна. Вбігши до хатини чарівника, вона вдарила його своєю парасолькою…
– Ні! – вигукнула Джо і затулила ручкою ротик. Проте цей рух вже не міг перепинити джерела правди. В збудженні заперечення вона проказала: “Тоді чарівник торкнувся магічною паличкою голови матері, і не стало потреби міняти запах на колишній!..
– Ні! – сказав Джек. Чаклун пробурчав: “Гаразд!” і Роджер перестав пахнути трояндами. Він знову смердів.
– Але ж інші звірятка… У-у-у,- захлипала Джо.
– Джоано, це ж батькова казка! Чи, може, батькові не слід розповідати тобі казок?
У процідженому крізь штору світлі сонячного дня він побачив обернене до нього вкрай здивоване пухкеньке личко.
– А потім було так: Роджер Опосум із мамою повернулись додому саме тоді, коли долинуло далеке “гу-гу”, і все голосніше татахкав поїзд, яким повертався з роботи, з далекого Бостона, батько Опосум. Батько привіз консервовану квасолю, смажену печінку, смажену картоплю і торт на десерт. А коли Роджер Опосум уже лежав у своїй постельці, до нього підійшла мати й, міцно обнявши його натомлене біганиною тільце, сказала, що він пахне, як її маленька дитинка, і вона його дуже любить!..
На цьому кінчається казка про Опосума.
– Але ж, тату?!
– Що, доню?
– А як же звірятка? Не тікатимуть від нього?
– Ні. Найімовірніше, вони звикнуть і не тікатимуть.
– Як це – найімовірніше?
– Ну, можливо, згодом…
– Це була дурна мати!
– Ні, вона не була дурна! – сказав Джек з притиском на кожному слові – і побачив з виразу доньчиного обличчя, ніби вона збагнула, що він захищає від неї власну матусю або навіть щось більше…
– А тепер батько хоче, щоб ти поклала на подушку свою важку голівку і добре заснула.
Джек поправив штору, щоб ніде не пробивалося світло, і навшпиньки попрямував до дверей. Та коли він озирнувся, то побачив, що Джо сидить навпочіпки поверх ковдри і пильно дивиться йому вслід.
– Гей, зараз же під ковдру і хутко спати! Боббі вже спить!
Але Джо підхопилась і, похитуючись на пружинному матраці, сказала:
– Тату! Завтра ти розповіси мені казку про те, як чаклун узяв свою чарівну паличку і торкнув нею ту матір просто в голову!
– Е-е, ні. Такої казки нема. Річ у тому, що маленький Опосум любив свою маму більше, ніж будь-кого з лісових звірят, а мама дуже добре знала, як має усе бути.
– Ні, завтра розповіси мені, як він зачарував маму…- Джо брикнула ніжкою і бебехнулась у ліжко так, аж пружини матраца жалібно застогнали. Вона робила це сотню разів раніше, але цього разу вона не сміялась. – Розкажеш, тату?
– Гаразд, гаразд, побачимо. А тепер спи нарешті. Не гедзкайся в ліжку!
Ти ж чемна дівчинка.
Він причинив за собою двері й зійшов униз. На простелених на підлозі газетах стояла бляшанка з фарбою, й Клара, натягнувши на себе його стару сорочку, фарбувала бильце стільця.
– Цього разу була довга казка,- сказала вона.
– Так. Бідне козеня,- відказав він, втомлено стежачи за роботою дружини. І хоч поруч була його дружина, йому не хотілось говорити з нею, ні працювати з нею, нічогісінько не хотілось.
Переклав з англійської АРКАДІЙ ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ
(1 votes, average: 5.00 out of 5)