Історія української літератури має два етапи, які ще на сьогодні не вивчені. Перший період – 1900-1917 р. Він частково освітлений у деяких виданнях Б. Лепкого, Л. Яновской, В. Винниченко, М. Яцкова, М. Филянского й інших. Трохи більше вивчений другий період – 1917-1940 р. з небувалими в історії катаклізмами, жахливими трагедіями, насильними смертями сотень майстрів пера: М. Зерова, М. Хвильового, Б. Антоненка-Давидовича, В. Пидмогильного, В. Клима, В. Поліщука, О. Турянского, М. Семенка, Б. И. Антонича й…
Миколу Вороного. Початок Творчості М. К. Вороного
Г. Вороною брав активну участь у національно-визвольній боротьбі, він поздоровив Лютневу революцію 1917 року, але Жовтневу революцію не прийняв, не зрозумів її кровопролиття й братовбивства. Емігрувавши за кордон, не вів антинародну пропаганду, не був учасником емігрантських націоналістичних кіл
Вернувшись
Так, наприклад, у поезії “Соловейко” він майстерно описує чудовий процвітаючий весняний сад з веселим щебетанням солов’я, у поезії “Хмари” – діброву, травичку, квіти, які жадають сонця. Поруч із пейзажними картинами у віршах присутні соціальні мотиви:
У рідному краї нам долі немає: Бури нас знищують, пригноблює тьма… (“Сонце заходить”)
Вражають читача вірші поета, у яких він оспівує найвище з людських почуттів – материнську любов. Перед силою материнського почуття схилився лірик у поезії ” Легенда “, в основу якої покладений народний мотив про серце матері, що з її грудей вирвали її син для улюбленої:
И серденько рідне кров’ю стекло, И ніжно від жалю воно прорекло… Ой леле! воно прорекло!… Востаннє відгукнулося до сина в ту мить: “Мій дорогою!
Ти впав… Або тебе не болить?” Ой леле-тебе не болить?!
В ліриці 20-Х років, як і в перших віршах, М. Вороною натхненно оспівав природу. “До моря” – це преклоніння перед могутньою морською стихією. Її всеосяжністю, розмаїтістю думок і почуттів, які викликає море. Поет свою душу порівнює з морем він доходить висновку, що їх з’єднує волелюбність. Море імпонує мосту тим, що воно бездонне, місце необоротне, нікому не підвладне, воно – сам собі вищий закон”.
Цей вірш, покладений на музику Я. Степовим, уважається найкращим у творчій спадщині поета. Своїй дружині, з якої розвівся Микола Вороною присвячує двадцять віршів, що передають розвиток почуття ліричного героя від високого захоплення до повного розчарування й обвинувачень улюбленої в зраді. Ці вірші об’єднані в цикл “За ворота раю”- і є неперевершеною перлиною української інтимної лірики
Микола Вороною – автор сатиричних добутків, таких як, “Мерці”, “Молодий патріот”, “Старим патріотам”. Нещадно поет викриває феодалів, фарисеїв, які ненавидять народ. Він відважний майстер перекладу й віршів для дітей.
Отже, сфера зацікавленості поета була досить широкої, тематика віршів різноманітної, поетика його віршів – музичної, відповідно Микола Вороною “не дарма жив”.
Видатний письменник – новатор Микола Вороною у своїх поглядах неоднозначний. Талановитий, неординарний майстер слова, він в українську літературу приніс поетичні шедеври. Микола Вороною був і критиком, і перекладачем, і мистецтвознавцем.
Саме він є одним з перших представників літературного напрямку – символізму, тому що його поезія – це надзвичайна музикальність, нові образи, нові мотиви. Вороною – теперішній поет, тому що вважає, що не має права бути осторонь реальної дійсності, небайдужий до страждань свого народу:
Про немає! Я, взявши в руки зброя, Іду за генієм до бою, Рубаюся з ворогом, співаю, У піснях до бою призиваю Всіх тих, що мляві й слабкі, Або під укриттям сплять байдужі…
Так, В Вірші “До моря” автор проводить паралель між морем і поетом, указує на зв’язок між ними: сила й таємність
Як ти – неосяжне, хибке, таємниче, Як ти – чарівне, як ти – бунтівниче Така ж і душу в співака; Тому й до тебе вона так прихильна, Що тут і кайданів не зносить – і вільна, Бурхает, як ти, без кінця
Тому дарма висували обвинувачення М. Вороного в декадентстві, були до нього несправедливими, тому що як бачимо, він розумів, що поет – слуга народу, захисник його інтересів, створював для народу, подаючи йому надію й віру. У багатьох його поэзиях бачимо образ знедоленої Батьківщини, серце щемить від болю, душу розривається адже він мріє бачити свою землю, рідний народ вільним:
Рідна земля, дорога моя нене! Чому, припавши до твоїх грудей, Я тільки плачу, як дитя нужденне, А сил не набираюся, як Антей? Чому надія, що злетить до мене, Ховається раптом ладь із моїх очей? падаю, начебто той Икар безкрилий “Мандрівні елегії”
Вершиною творчості Вороного є поема “Евшан-зилля”, у якій письменник прославляє дух непокори й волі. У кожній людині повинне бути саме святе почуття – це любов до рідного краю, до своєї землі. У риторичному питанні він таврує тих, хто відрікся свого роду, землі – України:
Де ж того Евшана взяти, Того зілля – привороту, Що на певний шлях направить, Шлях у край свій повороту?!
Вороний оригінальний і свої образи й художній стиль. Його добутку хвилюють нас, зачаровують, тому що є шедеврами українського символізму
(2 votes, average: 3.00 out of 5)