Новорічний мюзикл “Вечори на хуторі біля Диканьки” викликав у мене низку думок. По-перше, як мінімум, деяким представникам вітчизняного шоу-бізнесу відверто набридло заробляти на декілька порядків менше навіть своїх російських колег.
От вони й вирішили випустити продукт, який би перевищував безнадійно провінційний середній рівень наших телепрограм. Як на мене, цей фільм є достойним аналогом “Старих пісень про головне”, чергові серії яких уже вкотре стають подією року, множачись у десятках тисяч самих ліцензійних копій.
По-друге,
Це нормально, що українці сьогодні не розмовляють російською в Харкові, бо ж середовище там на 90 % одномовне.
Гірше, коли у Львові, попри всі міфи “дружньої” преси, певна частина інтелігенції одверто зневажас державну мову й лобіює її вживати, і це факт, а не “факти” трохи
Мовна ідентичність – це важливо, проте чи не є вона сьогодні перешкодою для справедливого залучення до скарбниці українського народу досягнень таких геніїв, як Григорій Сковорода, Микола Гоголь, Володимир Вернадський, Микола Бердяев? Працюймо сьогодні на завтрашній день. А він настане, якщо не чекатимемо “царя-батюшки” або іншого казкового рятувальника в особі
Того ж Міжнародного валютного фонду. Ніхто не може бути зацікавлений у нашому добробуті, крім нас самих.
По-третє, ми потребуємо відновлення, репродукування національної еліти. Треба дати можливість працювати тим, хто цього потребує. І хай критерієм успіху будуть більш-менш незалежні фактори: ті ж рейтинги популярності.
Якщо Олег Скрипка з гуртом “Воплі Відоплясова” досягли успіху у Франції й Росії, то їхнє ім’я стало брендом, який може “потягти” на собі багато посерсдніших речей: рекламу, культурницькі акції й т. п. Може, Кіркоров, як актор і кращий за Скрипку. То ж нехай співають разом в українських медіапроектах!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)