Блакитна хризантема – Карел Чапек

Блакитна хризантема

– Ось я вам розповім,- сказав старий Фулінус,- як з’явилась на світі Клара. Я тоді впорядковував парк князя Ліхтенберга в Любенці. О, старий князь був неабиякий аматор садівництва: виписував з Англії, від Вейча, цілі дерева, а тюльпанів у Голландії закупив сімнадцять тисяч цибулин. Але це я так, між іншим.

Отож якось у неділю йду я вулицею в Любенці й бачу, що назустріч іде Клара: то була місцева божевільна, повна дурепа; вона тинялась селом та радісно ігікала по-ослячому – ви не знаєте, чому ідіоти завжди такі веселі?

Я вже звертав з дороги, щоб вона не полізла цілуватись, аж бачу в руках у неї букет: кріп та всякі польові бур’яни, а посеред того – Боже, я тоді вже встиг усяку всячину в житті побачити, але там мене мало грець не побив! Бідна недотепа мала в своєму букеті одну квітку помпонної хризантеми, і та квітка була блакитна! Блакитна, добродію!

Приблизно така, як флокс Лафама; з ледь сизуватим, наче з шиферного каменю, відтінком, з атласно-рожевими краями, а всередині як кампанула турбіната, дуже повна, та це все ще нічого, а от кольору такого в індійської тривкої хризантеми ніхто ще не бачив. Кілька років тому я був у

старого Вейча в Лондоні, то сер Джеймс похвалився переді мною, що в них торік зацвіла одна хризантема, привезена з Китаю, трохи лілувата, але взимку, на жаль, пропала. А тут ця горлата почвара несе в лапах хризантему, таку блакитну, як тільки можна мріяти. Отаке!

Ну, Клара заревла радісно й тицькає мені свого букета. Я дав їй крону й показую на хризантему:

– Кларо, де ти взяла оце?

А вона в захваті кудкудаче та ірже, і більш нічого. Я кричу на неї, показую руками, та все дарма: притьмом лізе обніматись. Я до старого князя з тією дорогоцінною блакитною хризантемою:

– Ваша вельможносте, оця квітка росте десь тут в околиці, давайте розшукаємо.

Старий одразу звелів запрягати коней у карету, й сказав, що Клару візьмемо з собою. Але Клара тим часом десь щезла. Ми шукали її, шукали, а тоді стали коло карети й з годину сипали лайкою – князь, бачте, служив колись у драгунах. Та ще не налаялись ми досхочу, як прибігла Клара з висолопленим язиком і тиче мені цілий букет щойно нарваних блакитних хризантем. Князь дає їй сто крон, а вона в сльози: бідолаха зроду не бачила такого папірця.

Мусив я дати їй крону, щоб заспокоїлась. Вона почала танцювати й кричати, але ми посадили її на передок, показали на ті голубі хризантеми і торочимо їй: Кларо, веди нас!

Клара на передку вищить від радості – ви собі й уявити не можете, який шокований був високоповажний пан кучер, що мусив сидіти поряд неї. Крім того, коні щохвилини лякались її кувікання та скрекоту, одне слово, намучились ми дорогою. Проїхали так години з півтори, я й кажу:

– Ваша світлосте, ми вже кілометрів чотирнадцять проїхали.

– Дарма,- бурчить князь,- хоч би й сто.

– Але ж,- заперечую я,- Клара з цим другим букетом вернулася за годину. Те місце не може бути далі, як за три кілометри від Любенця.

– Кларо,- кричить князь і показує на ті блакитні хризантеми,- де вони ростуть? Де ти їх знайшла?

Клара знов розкудкудакалась і показує все вперед. Вона, мабуть, просто раділа, що їде каретою. Знаєте, я думав, що князь її приб’є; от хто вмів лютувати!

З коней падає мило, Клара гигоче, князь лається в Христа-бога, кучер трохи не плаче від сорому, а я все міркую, як же розшукати блакитну хризантему. – Ваша світлосте,- кажу,- так нічого не вийде. Треба шукати без Клари. Обведімо на карті циркулем коло радіусом три кілометри, розділимо його на сектори й обшукаємо оселю за оселею.

– Та що ви,- каже князь,- у радіусі трьох кілометрів від Любенця нема жодного парку!

– От і добре,- кажу.- В парку ви знайшли б дідька лисого, хіба що шукали б агератум або канну. Гляньте, ось на стеблині є трохи землі, це не гумус, а жовта глина, угноєна, найскорше, людськими фекаліями. Треба шукати такого місця, де багато голубів, бо пелюстки заляпані голуб’ячим послідом. А росте вона, певно, біля плоту з необкорованих ворин, бо ось у пазушці листка шматочок відлупленої ялинової кори.

Так, це точний орієнтир.

– Який? – питає князь.

– Ну, такий,- відказую,- що треба шукати квітку біля кожної хати в околі трьох кілометрів. Розділимось на чотири групи: ви, я, ваш садівник і мій помічник Венцль, от і все.

Ну а вранці Клара насамперед знову принесла мені букет блакитних хризантем. Потім я перешукав свій сектор, у кожному шинку пив тепле пиво, їв сирки й розпитував людей про блакитні хризантеми. Не питайте мене, яку бігунку я мав після тих сирків; було жарко, як ото часом буває під кінець вересня, а я пхався до кожної хати й мусив вислуховувати всякі грубощі, бо люди думали, що я божевільний торговельний агент або якийсь інспектор. Але в одному я до вечора впевнився: блакитна хризантема в моєму секторі не росте.

В інших трьох теж не знайшли нічого. Тільки Клара принесла новий букет наламаних блакитних хризантем.

Самі розумієте, князь – це вам неабихто; отож він скликав жандармів, кожному дав у руку одну квітку блакитної хризантеми й пообіцяв їм невідь-що, коли знайдуть, де вона росте. А жандарми, добродію, люди освічені, читають газети і таке інше, а крім того, знають кожний камінець в окрузі й мають великий вплив на людей. Так ось уявіть собі: того дня шестеро жандармів, і громадські сторожі, й сільські старости, і школярі, й учителі, та ще й ватага циганів облазили все в околі трьох кілометрів, обірвали все, що цвіло й знесли до замку. Ій-же богу, було там так, як на свято тіла господнього; але блакитної хризантеми, звичайно, жодної. За Кларою було наказано цілий день пильнувати; вночі вона втекла, а після півночі принесла цілий оберемок блакитних хризантем.

Ми зразу наказали посадити її в цюпу, щоб вона не обірвала всіх, але що робити далі, не знали, їй-Богу, наче заворожено було: там же місцевість рівна, як долоня…

Погодьтеся, людина має право на грубощі, коли втрапить у дуже велику скруту або коли спіткає невдача; я це розумію. Проте коли князь, розлютившися, сказав, що я такий самий ідіот, як і Клара, то я відповів, що не дозволю якомусь старому кретинові так мене обзивати, і пішов прямо на станцію, й відтоді ноги моєї більше не було у тому Любенці.

Та коли вже сів у вагон, а поїзд рушив, я, добродію, розплакався, наче малий хлопчик, що вже ніколи не побачу блакитної хризантеми й покидаю її назавше! Сиджу, плачу й дивлюсь у вікно, коли це біля колії мельк щось блакитне! Пане Чапек, це було потрясіння: я зірввся з лави, смикнув стоп-кран – та й сам не втямив, як і коли. Поїзд шарпонуло, я впав на лавку навпроти й зламав собі пальця. Прибіг кондуктор, я белькочу йому, що забув щось у Любенці.

Довелося заплатити величезний штраф.

Лаючись, мов чередник, я пошкутильгав по колії назад до того блакитного. “Бовдуре, – картаю сам себе, – може, то просто осіння айстра чи ще яка погань, а ти викинув такі безбожні гроші!” Пройшов я з півкілометра, вже думаю, що це не могло бути так далеко, що я або проминув те блакитне, або ж воно приверзлося мені; раптом бачу на невеличкому насипу будиночок колійного обхідника, і з городу дивиться на мене поміж воринами оте блакитне. То були два кущі блакитних хризантем.

Кожна дитина знає, що росте на городі в таких обхідників. Крім капусти та гарбузів – хіба ще соняшник, кілька кущів троянд, рожі, красоля, ну, ще якась там жоржина. Тут не було й цього: сама картопля й квасоля, та кущ бузини – а в куточку оті дві блакитні хризантеми.

– Дядьку, – кажу обхідникові через тин, – де ви взяли оті квітки?

– Оті блакитні? – перепитує старий: – Ет, зосталися ще від небіжчика Чермака, що був тут обхідником до мене. Але тут, по колії ходити не можна, пане. Онде табличка: “Ходити по колії заборонено”.

Чого ви тут шукаєте?

– Дядечку, – питаю, – а кудою ж до вас можна зайти?

– По колії,- відказує він.- Але нащо сюди кому ходити? І чого вам тут треба? Вимітайтеся звідси, дурню такий, тільки не по колії!

– То кудою ж мені вимітатись? – питаю.

– А мені байдуже,- розгнівався він,- тільки не по колії, і квит!

Я тоді сів край колії, та й кажу:

– Слухайте, діду, продайте мені оті блакитні квітки.

– Не продам,- буркнув обхідник.- І чухрайте звідси. Тут не можна сидіти!

– Чому ні,- відказую.- Такої таблички я не бачу, що тут не можна сидіти. Ходити не можна, то я й не ходжу.

Обхідник сторопів і обмежився тим, що почав лаяти мене через тин. Але він, видно, був відлюдник, бо скоро покинув лаятись і замурмотів сам до себе. А за півгодини вйшов оглядати колію.

– То що, – зупинився наді мною, – ви підете звідси чи ні?

– Не можу,- відказую,- по колії ходити заборонено, а іншої дороги звідси нема.

Він на хвильку замислився. Потім сказав:

– Знаєте що? Як я зайду за отой укіс, тоді йдіть звідси по колії, я не бачитиму.

Я йому щиро подякував, а коли він зник за укосом – переліз через тин до городця і його ж таки лопатою викопав обидві блакитні хризантеми. Я їх украв, добродію. Я чесний чоловік і крав у житті всього сім разів; і щоразу то були квіти.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К. Чапека Голуба хризантема За годину я вже сидів у поїзді й віз додому вкрадені блакитні хризантеми. Коли проїздив повз обхідників будиночок, старий стояв там з прапорцем у руці, насуплений, як дідько. Я помахав йому капелюхом, але навряд чи він мене помітив.

Тепер ви розумієте: там була табличка з написом: “Ходити заборонено”, а тому нікому – ні нам, ні жандармам, ні циганам, ні дітям – і на думку не спало піти туди шукати блакитні хризантеми. Таку силу, добродію, має табличка з забороною. Може, коло будиночків колійних обхідників росте блакитний первоцвіт, або дерево пізнання, або золота папороть, але ніхто їх не знайде, бо ходити по колії суворо заборонено, і квит.

Тільки дурна Кларка пробралась туди, бо вона була ідіотка й не вміла читати.

Через те я й назвав блакитну помпонну хризантему “Кларою”. І морочуся з нею вже п’ятнадцять років. Але, певне, занадто розніжив її добрим грунтом та вологою – адже той грубіян обхідник зовсім не поливав її, й земля там була як камінь; одне слово, навесні вона пускає пагони, влітку її нападає борошниста роса, а в серпні вона засихає. Подумайте лишень, я один у світі маю блакитну хризантему й не можу похвалитись нею перед людьми.

Що ті “Бретань” та “Анастасія” – вони тільки трошки лілуваті; от “Клара”, добродію, як зацвіте в мене колись “Клара”, то про неї заговорить увесь світ.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Блакитна хризантема – Карел Чапек