З далекого заокеання хвилі радіостанції “Голос Америки” з Вашингтону майже кожного вечора доносили до України слово нашого земляка Володимира Біляїва. Він був у 80-90 роках керівником українського відділу радіостанції, передачі якої, згідно з приблизними підрахунками, регулярно слухає від п’яти до семи мільйонів людей в Україні. Відомим як поет діаспори Біляїв став з початку сімдесятих років, коли вийшла перша збірка його поезій “Поліття”.
А вже з виданням другої книжки “По той бік щастя” (1979) українська літературна громадськість
На початку 2001 року була видана вже в Україні, на батьківщині письменника, у Донецьку, його третя книжка віршів – “Осіння обнова”. До неї увійшли поезії, написані у 80-хі 90-х роках, а також деякі твори із попередніх збірників.
Крім названих видань, Біляїв є автором науково-популярного нарису про видатну співачку Олену Шишацьку-Карапетян, десятків статей, есе на теми політики, літератури, суспільного життя, які друкувались у численних українських періодичних виданнях як на Заході, так і в Україні
Як же склалася доля цієї обдарованої людини, як їй вдалося зберегти і збагачувати на чужині рідне слово?
Володимир Іванович Біляїв народився 25 червня 1925 року в селищі Мосьпине в родині гірничого інженера. Тут він вчився в школі. Сталінськими енкаведистами у кінці тридцятих років було арештовано батька майбутнього поета. Хоча дитинство проходить в зрусифікованому середовищі, серце Володимиравідкрилось рідному слову. Ось як про це розповідає В. Бі-ляїв у своїй автобіографії: “Моє знайомство з українським поетичним словом я завдячую матері моїй і тітці.
Неписьменні жінки-селянки, що походили з Білоцерківщини, вони з ранніх дитячих літ моїх в умовах поспіль зрусифікованого індустріального Донбасу зріднили мене не тільки з самою мовою, але й з українською піснею, казкою й звичаями, вірніше переказами про звичаї стародавнього українського побуту.
Моїми улюбленими піснями були “Стоїть явір над водою” та пісня про Морозенка. Ці пісні, як і молитву “Отче наш”, я вже знав з тієї пори, відколи починає діяти пам’ять про людей, місця й події в житті родини і найближчого оточення”.
У своїх поетичних творах вже в далекій Америці В. Бі-ляїв не раз згадуватиме рідний край, Донеччину, звідки повіз з собою у далекий світ пам’ять про матір, степ, Савур-Могилу. Згадуватиме він через багато років і свого вчителя української мови і литератури Павла Остаповича Білоконя, який намовляв його писати вірші. І така спроба одного разу сталася: хлопчик написав поезію, присвячену Кобзареві. “Але, – згадував пізніше поет,-Павло Остапович так виправив вірша, що автором треба вважати мого вчителя”.
Хороших вчителів не бракувало Біляїву ні вдома, в Україні. ні за кордоном, куди він був вивезений у 1943 році на роботу до Німеччини. Особисто сам він вважає своїми натхненниками Тараса Шевченка, Володимира Сосюру, Максима Рильського, Леоніда Первомайского, а з тих письменників, які належать до діаспори, – Юрія Клена, Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Оксану Лятуринську, Олега Ольжича, Теодосія Осьмачку, Олену Телігу, Іваїна Багряного. Ремінісценції з їхньої творчості часто можна відчути в поетичному слові Біляїва.
Після закінчення другої світової війни доля кидала В. Біляїва по світах то службовцем у повітряних силах США в Європі, то співробітником газети “Українські вісті” (Німеччина), часописів “Єдність” та “Вільна Думка” (Австралія). У п’ятдесятих роках він осідає у Сполучених Штатах Америки, де займається журналістською працею, дописуючи до багатьох українських періодичних видань.
Вірші почав писати систематично в Німеччині. Першим твором за межами України був “Ранок” (1946 р,), про який поет скромно згадує, як про “таку собі мініатюру”:
Його зозуля на крилі принесла
І птаство будить у гаї “ку-ку”,
Рибалка-вітер променисті весла
Занурює у повінь гомінку
Густих ланів, росистих, колосистих.
Висвистуючи пісеньку на жарт.
Вклоняється тополя дзвінколиста
Березам лагідно, а маки сиплять жар.
І линуть, линуть хмари звідусюди,
І сонце крила золоті звело.
Мале хлоп’я (і з нього будуть люди!)
Біжить стрічати ранок за село. Вірш автор вважає твором “початкової дитячої ще поезії” (із автобіографічних матеріалів-О. В.). І все ж, зауважимо, що тут відчутне тепло рідної землі, віра в світле майбутнє, яке повинно прийти, хоча поета оточувала сувора реальність чужини. Природа та долі земляків стануть предметом художнього пізнання Біляїва. Його творчість знаходить позитивну оцінку літературних критиків з діаспори Г. Костюка, М. Степаненка, Н. Пазуняк.
А відзначення поета високим званням лауреата УМАН остаточно утвердило за ним ім’я знаного і шанованого майстра поетичного слова. Що є провідним у творчості нашого земляка? Спочатку звернемося до естетичного кредо поета, висловленого ним у шістдесяті роки, і яке він сповідує й досі. Тоді він писав: “В добу індустрії, комерціалізації і надзвичайного розвитку науки поезія в житті переважаючої кількості моїх сучасників є чимось несуттєвим.
На мою думку, скільки б добра і користі не приносили (Три основні компоненти нашої доби – поезія назавжди залишиться непідкупним літописом духовного стану людства в цілому і ножного народу зокрема”. Поет, слідуючи естетичній настанові класиків української літератури, вбачає в піоетичному слові порадника, виразника народних сподівань та прагнень. Літературознавець Григорій Костюк назвав творчість Біляїва “поезією, проникнутою ідеєю”. І це справді так. В час, коли поет став входити в літературне життя, багато поетів у своїх поетичних експериментах часто відривалися від реальності, надаючи художньому слову роль “поезії для поетів”, тобто дляобраних.
В. Біляїв пішов своїм шляхом, ставлячи за мету творити “літопис духовного стану народу”. Додамо – українського народу, який піднявся у ХХ-му столітті виборювати свободу і незалежність,
У віршах нашого земляка провідною є тема матері і материнства. Мати для Біляїва є уособленням основи і початку життя не тільки в матеріальному, але й духовному значенні. У вірші “Мати” поет виголошує:
В далеку путь ідуть твої сини,
За тридев’ять земель чужих і невідомих,
І їм у слід, прадавній і сумний,
Її руки трикратний хресний помах.
Ідуть на Подвиг у лиху годину.
О, руки, матерні, лагідні й шкарубкі,
До вас вернутися лише на мить єдину!
В далеку путь рушають парубки. Тему матері, суголосну своїм творам, В. Біляїв знаходить і в таких видатних майстрів мистецтва слова, як італійський поет Сальваторе Квазімодо і шведський поет Верінер фон Гайденстам. їхні вірші у перекладі Біляїва доповнюють образ матері-жінки, яка “розділює любов синам далеким” (С. Квазімодо, “Лист до матері”).
Синівська вдячність за. подароване життя і за материнську науку проймає не один вірш В. Біляїва. Образ матері, святої матері – це уособлення рідної землі, яка залишилася в серці поета назавжди.
Цікавою в Біляїва є й пейзажна лірика Часто це вірші про міста, селища, села, моря, океани, які в подорожах по світу бачив поет. Але особливістю творів є постійне звернення автора до картин рідного краю, Донеччини. Передусім – це краєвиди донецького степу. Азовського моря та інших куточків рідного пейзажу. Картини-асоціації, пов’язані з Придінців’ям, є для Біляїва не лише зовнішнім проявом любові до землі.
Зі степом він пов’язаний генетичне, кров’ю давніх степовиків, своїх предків. Поет по-синівськи проголошує:
Та стопи, де б мої свій слід не полишали,
І до яких би див мін зір не прикипів,
Я давніх предків дар несу в червоножилах –
Густу й ліниву кров степовиків.
(“Над морем”) Ось чому степ для поета є не лише образом-спомином про рідний край. Спокійна хвиля степу є внутрішньою сутністю рідної землі, в глибинний зміст якої він прагне заглянути. Тема степу єднає поетичне слово В. Біляїва з творчістю таких наших земляків, як М. Чернявський, С. Черкасенко, X. Алчевська.
Але в його творі образ степу набирає особливого звучання, пов’язаного з гіркотою споминів про далекий рідний край.
Поет відтворює природу неповторними барвами. У нього не просто вишні будуть цвісти, а “метеликами цвіт обляже вишники”, верби не схиляються, над водою, а “шукають броду”, вітряного дня дерева не просто підіймають свої віти, а “пірнають у вітряну купіль за крилами лелечими”. Поет. бачить чайку, “як тепла і лету білоперий жмуток”, і чує “вдари хвиль, немов звучання рим”. Рельєфні, барвисті картини хвилюють читача,
Для ліричного героя В. Біляїва є властивими роздуми над сенсом людського життя, над добром і злом. Вірші такого спрямування пройняті ідеєю пошуку щастя. ” -:
У кращих традиціях української класики поет дотримується єдності форми з досконалістю змісту, ось хоча б такі рядки:
Там пада й гасне лист – жаріюча пір’їна.
Спроквола дотлівають візерунку риз,
Осінь слухає, як на злежалий хмиз.
Клякає тиша чиста і первинна.
(“Напередодні”) В. Біляїв – патріот, це знайшло відображення в багатьох поезіях. Через усю творчість проходить думка про неминучість приходу в рідний край свободи під знаком “Тризуба – сокола вогнекрилого”. У віршах-епітафіях поет схиляється перед улюбленими творцями слова чи дії: Симоном Петлюрою, Іваном Багряним, Євгеном Маланюком, Галиною Журбою та іншими видатними синами і дочками українського народу, У поемі “Розмова з ровесником”, уривок з якої надруковано в збірці “По той бік щастя”, звучить гостра інвектива – звинувачення на адресу майстрів нелюдської розправи”, які були вірними ідеям миколаївських фельдфебелів і капралів, “що шкуру з наших прадідів здирали”, іут присутні “І ленінські дзержинці-сіроманці”, і сталінська “єжова рукавиця”, І Смерша закривавлена правиця – “тюремної імперії незмінний страж”. Згадує автор пекучим словом і своїх земляків-перевертнів:
В долоні б’ють служаки завидющі,
І хрипнуть від “У-р-р-а!” глухі і невидющі
Й завжди байдужі до народу згуби,
Всі рідні циніки і скалозуби
Собі хихикають в кулак! Поет продовжує традицію свого великого попередника, зображуючи нащадків “синів сердешної України” (Шевченко).
В одному з віршів збірки,”По той бік щастя” поет так висловив своє кредо:
Не зла жалом – жезлом добра
Будь, моє слово, будь!
(“Слово моє”) Так, вірші Володимира Біляїва зичать людям щастя і добра, вони свідчать про синівську любов поета до рідної землі, палке бажання працювати в ім’я її визволення. Творчість нашого земляка знаходить тепер свого читача уже й на вільній батьківщині.