ІВАН МИХАЙЛОВИЧ ДЗЮБА
(1931 .26.07)
До покоління переслідуваних і репресованих носіїв української культури за часів радянської влади належить наш видатний земляк літературний критик, мистецтвознавець і мовознавець, академік НАН України Іван Михайлович Дзюба. Його викривальна гостро полемічна праця “Інтернаціоналізм чи русифікація”, таємно вивезена у рукописі за межі Радянського Союзу у 60-х роках минулого століття, схвилювала не лише українських патріотів, але й світову громадськість, яка чи не вперше у ХХ ст. була поставлена перед
Зрозуміло, що тоталітарна влада, яка не дозволяла жодної критики на свою адресу, жорстоко розправилася з талановитим письменником: розгнуздана критика слухняних посіпак від науки у десятках періодичних видань, шельмування імені І. Дзюби на партійному та урядовому рівнях. Все це в умовах тоталітарної держави прирікало письменника на страждання і муки, а то й на смерть. А врешті-тюрма, як один із найстрашніших аргументів влади, що не терпіла жодного правдивого слова про трагічний стан української культури.
Та попри всі знущання
Іван Михайлович Дзюба народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Волноваського району Донецької області. Після закінчення середньої школи в місті Докучаєвську поступив вчитись на філологічний факультет Донецького педагогічного інституту. Ще студентом виявив себе талановитим критиком, друкуючи у донецькій періодиці статті про художні твори сучасників.
Його літературно-критична праця “За високу майстерність”, надрукована в роки студентства у 1953 році на сторінках донецького альманаху “Донбас”, засвідчила високий рівень аналітично-критичного розуму молодого філолога, його високий літературний хист, уміння. Без перебільшення можна сказати, що ця публікація була непересічним явищем у літературному житті на Донбасі.
Після закінчення у 1953 році педагогічного інституту вчився в аспірантурі інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України. Працював у видавництвах і періодичній пресі. У 70-х роках зазнав переслідувань за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (Лондон, 1968; журнал “Вітчизна”, 1990, № 5-7; окреме видання в Києві 1998 р.)-про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. . Він збагнув, що створена Сталіним, а потім вихована Хрущовим і Брежнєвим ідеологічна еліта, спиралась у першу чергу на репресивний державний апарат, засоби масової інформації.
Цій справі служила розгалужена система осередків комуністичної партії, яка через своїх членів і державний апарат спрямовувала народні маси до “вершин комунізму”, а за одне й на руйнування української національної культури.
Як людина з розвинутою національною свідомістю не міг бути байдужим до принизливого становища свого народу і культури. Зокрема, його довгий час мучило питання такого змісту: “Чому, наприклад, – пізніше згадував І. Дзюба, – одній людині дорогі рідне слово, картини минулого, образ свого народу, болять його кривди над усе, хвилює питання: є в нього історичне майбутнє чи ні, збережуться для людства цінності, які він створив, чи ні, а іншій людині поруч з тією навіть невтямки, про що тут йдеться. І ніякими аргументами нічого їй не доведеш… Може тут справа не тільки в знаннях, а й у якихось химерних комбінаціях життєвих вражень, у якихось тонких, важко враховуваних емоційних, духовних та інших чинниках?”
Ці чинники Іван Дзюба і розкриє згодом у своїй праці “Інтераціоналізм чи русифікація” . І виявляться вони не стільки химерними, скільки спеціально спланованими діями певних політичних і державних сил. Хто вони ці сили і які методи їхньої роботи – стали предметом дослідження критика. Спеціальна комісія ЦК КПУ назвала цей твір “пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР”.
Влада звинуватила І. Дзюбу у підриві дружби радянських народів, розпалюванні ворожнечі між українським і російським народами.
Але в тих суспільно-політичних умовах тоталітарного режиму і в силу того, що І. Дзюба ще сподівався на позитивне розв’язання долі української культури за радянської влади, критика влади в його публіцистичній праці “Інтернаціоналізмі чи русифікації?” велась в “оксамитовому тоні”, без крайнього заперечення ідеологічних основ політики держави в національному питанні. Він керувався лише “почуттям справедливості”. Автора непокоїло, як під гучні балачки про розквіт українського народу (а саме ними наповнювались державні документи про успіхи в національному будівництві в Україні), за роки радянської влади зменшувалась кількість українців в державі, в 60-70-х роках закривались у містах і селах українські школи, з вузів була витіснена національна мова. На це закривали очі і ті, хто перетворився свідомо чи несвідомо в деморалізованого яничара, і ті, хто боявся звинувачень у буржуазному націоналізмі.
Адже найталановитіші і найбільш шановані письмен – ники піддавалися тортурам, коли робили спроби писати про любов не до всього Союзу, а до України.
У своїй праці І. Дзюба гостро викриває всіляких “любителів України”, які грабуючи цей багатющий край, ненавидять самих українців, особливо тих, хто прагнув захистити рідну землю і народ. Автор показує, що русифікація супроводжувалася роздмухуванням українофобії, викриває, якими суспільно-політичними важелями ці антиукраїнські явища здійснюються.
Таврує письменник і “малоросійщину” – повний параліч національної свідомості українців, які повірили партійним та державним “інтернаціоналістам”. Одним з прикладів цього є наведений у праці лист шахтарів з Донбасу до партійної газети “Правда”. Бідолашні представники “найпередовішого у світі класу” допитуються, що далі робити з українською мовою: забувати її чи розвивати.
Певно, що таку ініціативу їм нав’язала місцева номенклатура.
Працю І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” можна розглядати як етап боротьби української інтелігенції з тоталітарним режимом. Та, на жаль, багато зазначених у роботі проблем середини 60-х років минулого століття постають сьогодні ще гострішими. Незважаючи на проголошення України суверенною і незалежною державою, певними силами на сході республіки постійно заперечується саме існування української мови як державної. На порядок денний обласних та місцевих рад раз у раз протягуються питання про затвердження ще однієї офіційної мови поруч з українською – російської. Це нова спроба шовіністів перешкодити українській мові, культурі повнокровно розвиватись.
Тож ознайомлення з працею нашого земляка не тільки є даниною минулому, нашій історії, воно повинне для кожного вдумливого читача стати орієнтиром до пізнання справжніх причин важкого стану рідного слова, дороговказом у його розвитку як духовного багатства корінного населення. Критичну розвідку І. Дзюби необхідно вивчати росіянам, євреям, грекам та представникам інших національностей, які живуть в Україні, щоб навчитись по-справжньому поважати українську мову й мови своїх народів. Багатьом українцям праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” допомагала і допомагає позбутись почуття власної культурної нижчевартості, духовної неповноцінності.
Сміливі і справедливі судження І. Дзюби про утиски української культури не могли приховати від народу ні радянські спецслужби, ні “друзі українського народу”. Порушені критиком проблеми знайшли своє продовження в діяльності багатьох дисидентів, в їхніх усних та письмових виступах, у різноманітних звертаннях до уряду, до світової громадськості. Їх піднімає в своєму нарисі “Думки про рідний донецький край” і наш земляк О. Тихий.
Сьогодні Іван Михайлович Дзюба широковідомий літературознавець і критик, публіцист, діяч культури, член НСПУ. У колі його дослідницьких інтересів-сучасний літературний процес в Україні, творчість українських письменників минулого (Т. Шевченка, О. Кобилянської, Лесі Українки, О. Довженка та ін.), сучасний стан і розвиток української мови тощо. Він автор книжок “Вітчизна у нас одна”, “Автографи відродження”, “У всякого своя доля” та ін. В середині 1990-х років був міністром культури України.
Нині-головний редактор літературно-мистецький журналу “Сучасність”. Лауреат премії ім. О. Білецького та Фонду родини Антоновичів.