Білі коні під чоботом історії

Доля коня – у волі. Доля коня – у силі. Так чому ж тоді споконвіку ці мудрі й незалежні істоти запряжені в ярмо?

Чому тягають на своїх спинах воїнів, беручи таким чином участь у кровопролитті? Чому терплять удари батогами й виправдовують своїх кривдників? Горда й одночасно дуже непевна їхня мудрість. Коні близькі до людей. Вони можуть становити з вершником одну суть або взагалі бути одним цілим (кентаври із міфів).

Тому, мабуть, письменники часто уособлюють саме в цих тваринах дух людини, а то й цілого народу.

Усі пам’ятають мультиплікаційного

Спірита – душу прерій. І той, хто насправді зрозумів головну ідею цього анімаційного фільму, скаже: “За показом долі мустанга стоїть щось більше, а саме ідея свободи, дух індіанського населення, символ, ідеал”. Таким є персонаж оповідання Володимира Дрозда білий кінь Шептало. Але в ньому втілений досить гіркий, драматичний образ українського народу.

Новаторським, безпосередньо цікавим є те, що автор, по суті описуючи коня, настільки заглиблюються в психологічний аналіз його свідомості, що іноді втрачається грань, і читач має змогу вийти в іншу площину – людських почуттів, конфліктів

і прагнень. Блискавкою в небі приходить усвідомлення того, що кінь – лише майстерна алегорія, а насправді йдеться про ціле суспільство українців, “білих” – тобто особливих, що нівечать своє життя пристосуванством і страхом перед змінами, а головне – виправданням своїх прямих катів аж до їхньої героїзації (порахуйте хоча б пам’ятники Леніну в одному місті Харкові). Момент, коли кінь Шептало відчуває духовне злиття зі своїм погоничем Степаном, якнайкраще демонструє залежність нашого народу від поводиря. “Народ – вівці, яким потрібен пастух”, – і в цьому впевнені мільйони українців. А як же свобода?

А насправді, якщо подумати, ми просто не знаємо, що з нею робити. До когось вона приходить так же, як до Шептала – у критичний момент. Далі п’янить, далі насичує… і що?

Раптом стає непотрібною, і приходить відчуття, ніби й не було її – цієї бажаної вольниці. Ми обираємо – бути як всі, адже навіщо показувати свою окремішність – це так втомлює, чи краще впасти в калюжу, надівши на себе брудну маску.

Кінець оповідання виглядає образливо, розчаровує, бо після таких щирих і справжніх відчуттів, які дала коню свобода, просто гріх повертатися до старого. Але автор налаштований на гірку правду, і саме ця чесність до самого фіналу демонструє мужність Володимира Дрозда як автора і патріота.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Білі коні під чоботом історії