В історичному дослідженні Пушкін показує реального Пугачова – лиходія й народного улюбленця. Поетеса Марина Цветаева писала про два Пугачових, які є в Пушкіна: “Пугачов в “Капітанській дочці” і Пугачов в “Історії пугачевского бунту”, здавалося б, однією рукою писані. Але Пугачова з “Капітанської дочки” писав поет, з “Історії…” – прозаїк. “Тепер” – продовжує Цветаева – “очна ставка дат: “Капітанська дочка” – 1836 рік, “Історія…” – 1834.” Виходить, Пушкін свого Пугачова писав, знаючи…?”.
Помітимо,
У цьому й полягає відсвіт пушкінської мрії про справді людські відносини.
” Капітанська дочка” – це поетична Історія,
Перша зустріч Гринева й Пугачова відбулася, як ми знаємо, в особою, навіть трохи романтичній обстановці. “Я виглянув з кибитки: усе було морок і вихорь. Вітер вив з такою лютою виразністю, що здавався одушевленим…”. Зустрічаючи мужика на дорозі, Гринев просить провести через буран до якого-небудь житла. “Послухай, мужичок, чи візьмешся ти провести мене до нічлігу?”.
Останній виконує його прохання. Опускаючи деякі наступні події, у тому числі сон Гринева й розмови на постоялому дворі, зупинимося на моменті, де Гринев дякує своєму вожатому. “Я покликав вожатого, подякував за надану допомогу й велів Савельичу дати йому полтину на горілку”. Савельич категорично відмовляється зробити це, і отоді Гринев дарує мужикові свій заячий кожух. “Добре, – сказав я холоднокровно, – якщо не хочеш дати полтину, то вийми йому що-небудь із мого плаття.
Дай йому мій заячий кожух”.
Із цього моменту в справу вступає принцип дарування, заснованого на щедрості й великодушності. Подарунок Гринева заснований саме на цих двох принципах. (Тут доречно провести аналогію з вираженням “віддати останню сорочку” – Гринев, не маючи можливості грошима віддячити провідника, дарує йому кожух зі свого плеча.) Поетизація кожуха відбувається за рахунок художнього генія Пушкіна, що вплітає цю деталь у складну систему відповідностей, значеннєвих і ситуаційних. Значимість цього подарунка позначиться повністю в момент можливої страти Гринева, як виявилося, Пугачов і провідник – одна й та сама особа.
Далі Гринев, поступово “наближаючись” до Пугачова, починає відчувати всю багатогранність цієї людини: “…п’яниця, шатавшийся по постоялих дворах, осаджував міцності й потрясав державою!”. Він же робить Гриневу самі різні благодіяння, дарує йому шубу зі свого плеча, коня й полтину грошей, незважаючи на дурне втручання Савельича зі своїм “реєстром”. Пугачов “переплачує” і рухає далі заснований на даруванні сюжет. У ньому пан-гринев і мужик^-пугачов виходять за рамки поводження, властивого їхньому соціально-становому положенню, їхні розмови дружні, а відносини – довірчі: “Пугачов дивився на мене пильно, зрідка прищулюючи ліве око з дивним вираженням крутійства й насмішкуватості.
Нарешті він засміявся, і з такою невдаваною веселістю, що і я, дивлячись на нього, став сміятися, сам не знаючи чому”. Це є якимсь чудом, тому що змушує учасників процесу вийти за межі свого “я” на нейтральну територію, відкриту й незахищену, вимагає натхнення вчинків і розташування одного до іншого. Далі варто розглянути ще один цікавий момент.
Пугачов задає Гриневу каверзне запитання, щоб перевірити його, і чекає прямої відповіді: чи визнає Гринев його чи государем ні? Гринев стояв перед дилемою. З однієї сторони це визнання забезпечувало б йому всілякі милості з боку Пугачова, але суперечило б поняттю Гринева про честь. “Це здавалося мені малодушністю непрощенним…”. З іншого боку, якби він назвав його ошуканцем і самозванцем, те парубкові була б пряма дорога на шибеницю. Нарешті, як виражається Гринев, “почуття боргу восторжествувало в мені над слабостию человеческою”.
Він чесно говорить, що не може служити Пугачову, але, разом із цим, ухиляється від прямої відповіді. “Бог тебе знає, але хто б ти не був, ти жартуєш небезпечний жарт”. Пугачов розуміє підтекст цієї відповіді, але прямого “ні” не пролунало. Тому він обмежується власними здогадами й висновками: “Так ти не віриш, що я государ?
Ну, добро…”.
На речення послужити йому, Гринев уже впевнено відповідає, що не може, тому що він вірний присязі й не владний над своїми начальниками. Пугачов не обурюється, що Гринев не повірив йому, а довірчо повідомляє співрозмовника про свій задум, і знову зазиває Гринева до себе, великодушно обіцяючи нагородити його за службу. “Хіба за старих часів Гришка Отрепьев не царював? Послужи мені вірою й правдою, і я тебе подарую й у фельдмаршали й у князі…”. Але парубок удруге відмовляється й надає самому Пугачову рішення, як з ним надійти…
Тим самим вони виходять за рамки бінарного “так” або “ні” і знімають протилежність “мужик/пан”.
Батько Гринева, будучи людиною прямим і имеющим свої погляди, відповів би майже як капітан Миронов: “Ти мені не государ, ти злодій і самозванець”. Він по-своєму прав, але Гринев надходить більш розумно, дивлячись на це з іншого боку, нейтрально. Служити він Пугачову не буде, на відміну від Швабрина (“Адже обстригся в кружок і тепер у нас відразу з ними бенкетує!”), а піде проти Пугачова зі зброєю в руках: “Сам знаєш, не моя воля; велять іти проти тебе – піду, робити нема чого”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)