Бережний Василь Павлович Модель слави

Бережний В. П. Космічний Гольфстрім: Повість та оповідання. – К.: Рад. письменник, 1980. – С. 210-221. 1

Гілки тополі за вікном схитнулися, певне, там закублилось птаство, і Максим Петрович поклав ручку на чистий аркуш, підпер голову рукою і деякий час бездумно дивився на дерево, на білясті клапті неба, що просвічували крізь нього.

Останнім часом він усе частіше і з якоюсь полегкістю відкладав ручку. Раніше цього з ним не траплялось, писав, не підводячи голови, цілими годинами. Перевтома?

Але ж інші он у шістдесят літ бадьорі, працюють легко.

Може, в тому й суть, що легко? Йому ж художній образ давався не просто, звести ажурні вежі роману – то тяжкий, виснажливий, довгорічний труд, що всотував енергію мозку і серця. Те безперервне горіння живилося затаєною свідомістю: задля цієї праці він і живе на Землі, це його історична місія.

Два романи трилогії йому, безперечно, вдалися, хоча критика згадала про них лише мимохідь. Та хіба він пише для критиків? Кожен день приносить листи – люди чекають, сподіваються…

То голоси самого життя – хіба ж на них можна не відгукнутися?

Максим Петрович написав епіграф до розділу, почав перше речення, та одразу

й закреслив: не те, не те… Слова якісь пісні, нейтральні, позбавлені силового поля, і думка розпливається, життя зникає, залишаються тільки знаки.

Залементував дзвоник. Мабуть, хтось із друзів-грабіжників. Вони відбирають найдорожче – час. Проте Максим Петрович пішов зустрічати непрошеного візитера без внутрішнього протесту.

Робота все одно не йшла, а згаяну годину природа, може, якось компенсує. Відчинив двері – Севертека!

– По обличчю бачу: відірвав од рукопису! – загукав гість з порога. – Максим Лук невтомно збагачує людство!

Максим Петрович ніколи не сприймав його іронії, але звик, так, як ото звикають до гуркоту холодильника.

– Та працюю… потроху. Заходь.

Широкоплечий, животатий Севертека, тягнучи величезного портфеля, попрямував до кабінету, навалився на крісло, аж пружини заскрипіли.

– “Працюю…” Завжди він працює, ще з студентських літ! Тобі й померти ніколи буде, – видихнув Севертека, ставлячи портфеля на підлогу.

Скільки й пам’ятає його Максим Петрович – вони разом училися в університеті, – Севертека виділявся настирливим дотепуванням, через те ж і Севертекою став. Звуть його Грицьком, але, знайомлячись, він кожному переповідав анекдот: “Знаєте, як одна жінка говорила? Севертеко, Севертеко, чуєш, як смішно чоловіка звати – Грицько! Оце ж я й є”.

От його й прозвали Севертекою. Скоморошничав і тепер, хоча й став доцентом, та якщо колись це мало засвідчувати веселий характер, то згодом нібито прикривало глибоку натуру, – такий собі усний Вольтер чи Еразм Роттердамський. І найбільше кпинив із Максима Петровича саме за невилазну, каторжну працю.

– Ну, що нового, анахорете? Яку стрілу посилаєш у майбутнє?

– Та… застряв, як муха в патоці.

– А я тобі казав, і не раз, у такому розрізі: дай собі відітхнути, відпочинь!

– Коли б я тебе послухав, то… трилогії ще не було б і в зародку.

– Так життя ж минає, а Бальзаком все одно не станеш!

Максим Петрович ковзнув поглядом по густому йоржику товариша, досадливо поморщився. Наче й не дурний Севертека, а не розуміє, що другий Бальзак нікому не потрібен, а творча праця – то ж і є життя.

– Ну, знаєш…

– Знаю, знаю, мистецтво вимагає жертв. Але ж роками… та що я кажу, ось уже десятиліття ти прикутий до цього столу, як до галери! В такому розрізі.

Це мало означати турботу, вболівання, але Максим Петрович відчув якусь нещирість у голосі, награність, фальш. “Чи він мені заздрить? – подумав.- Відтоді, як перехопив Діану, йому не дає спокою моя “галера”. Чому б то? Чи, може, прочитав про мене в Літературній Енциклопедії’?

– А ти не чув про австралійського вченого Тейлора? Він витратив сорок шість років життя на пошуки первісних мурахів, і таки знайшов на півострові Ейр. Вважалося, що вони вимерли ще вісімдесят мільйонів років тому, і ось учений натрапив на кілька колоній живісіньких “викопних” мурахів.

Хіба це не взірець самозабуття у праці?

Севертека вибалушив на нього очі:

– На мурахів… у такому розрізі… майже півстоліття?! Жахливе марнотратство.

– Ні, це науковий подвиг. Знайдено ланочку еволюції біологічного виду. А це крок у пізнанні світу.

– Крок до істини? – подався вперед Севертека. – Так давно помічено: істина – у вині. Я й заїхав, розумієш, у такому розрізі.

Він діловито розкрив портфеля, вийняв одну по одній три пляшки з красивими етикетками – вино, горілка, коньяк – і поставив їх просто на аркуші рукопису, що встеляли стіл. Потім почав діставати згортки, в яких, певне, була закуска.

Максим Петрович зніяковіло дивився на товариша, не можучи збагнути, чого це він затіває учту. Севертека, помітивши розгубленість Максима Петровича, підморгнув:

– Діна ще дещо привезе, я дзвонив їй. Ми ж знаємо, ти чоловік не ресторанний, от і вирішили, в такому розрізі…. Бо хіба ж у тебе, самітника, що-небудь є в холодильнику? Може, коробка скумбрії…

Діна салат зробить, от і відзначимо.

Аж тепер до господаря дійшло: сьогодні день його народження. Але ж дата не кругла – шістдесят один… уже шістдесят один?

– А знаєш, Грицьку, все це… фікції, оці дати. Життя – суцільне, а ми ділимо його на якісь відтинки.

– Ти що, хочеш відкрутитися? – вирячився Севертека, – Нічого, брат, не вийде. Діна сказала…

Діна… Діана… зоря його юності, гострий щем серця. Може, через неї так і лишився самотній. Тонкі риси обличчя, дивовижні агатові очі з синім відтінком, неповторний грудний голос…

Але ж з емоційної сфери усе це давно перейшло в пам’ять, і нехай собі там зберігається, навіщо ці збурення? Перегоріло, перетліло…

– Я хотів докінчити розділ. Раз життя коротшає, треба працювати інтенсивніше.

– Робочий день уже закінчився, Сізіфе. В тебе хоч є скатертина заслати стіл? Давай, поки приїде Діна…

Дивно, але Максим Петрович і собі заметушився, прибрав із столу папери, застелив його квітчастою клейонкою, дістав із серванта чарки і бокали, поставив пляшку шампанського. Перемовляючись із Грицьком, думав про Діану. Було трохи досадно, що перебили роботу, але терпка цікавість змушувала серце битися частіше. Діана, Діана…

Хоча б не пропустити першої миті, коли зустрінуться їхні погляди – це враження найоб’єктивніше. І чого вона раптом… Чи хоче побачити, як постарів, подався супроти Грицька за останній рік? Хоча на шістдесятилітті не була, – сидячи в президії, він уважно дивився в зал і вже кого-кого, а їх із Севертекою помітив би.

Нарешті з’явилась, і перше враження було: гарна, ще зовсім не стара. Така, як колись, і не така… До кутиків очей вчепились павутинки, обличчя прижухло, щоки втратили дівочу тужавість, але це таки вона.

Трішечки відкопилена нижня губа і зараз надає обличчю якогось торжествуючого виразу.

Миттєва ніяковість була погамована, і ось вони вже заговорили, як і належить давнім друзям. Колись вона була веселою щебетухою, тепер її мова розважлива, некваплива, голос ніби аж погустішав. І пишна стала, як пава.

– То що, Максимку, перевалив за шостий десяток? Рости великий і мудрий! – Її ніжні пальці торкнулися його вух, легенько сіпнули вгору. В очах їй щось змигнуло, стріпнулись густі вії, і розчулений Максим Петрович прихилив її до себе та й діткнувся примхливих губ.

– Дякую, що ви з Грицьком згадали…

Севертека загукав:

– А він і забув! Сидить собі, пише, а я й кажу: істина, брат, у вині!.

Ступивши з тісного, пофарбованого у вишневе, коридора до просторої кімнати, яка правила Максимові Петровичу і за кабінет і за вітальню, Діна примружила очі, роздивилася.

– Ого! Тут зовсім інший світ! Лаокоон…

А хто цей мореплавець? – вказала на картину. – Він що – прив’язаний до щогли?

– То Одіссей.

– Хороше в тебе товариство… – Діна перевела погляд на чоловіка. – А ти чого сидиш склавши руки? Бери он, там усе є для салату.

Севертека, дурнувато усміхаючись, ухопив сумку і пішов на кухню.

Після першого ж тосту, випитого за здоров’я іменинника, “нашого славного письменника”, Севертека розпочав нові наскоки на “галеру”, мовляв, пора економити енергію, більше і – головне – регулярно відпочивати, бо доробок уже ж є…

– Що ж то за будівничий, який вилежується в холодку, коли залишилося звести дах? – добродушно захищався Максим Петрович. – Та й взагалі, мислячий мозок ніколи не вимикається.

– Йому якби тільки відпочивати, – Діна кинула докірливий погляд на свого балакуна. – Колеги вже давно професорами стали, а ти… все стараєшся, щоб не старатись.

Севертека змовчав, налив собі коньяку, одним духом вимчав і взявся апетитно заїдати салатом.

– Ми в гостях у письменника, – провадила далі Діна. – Цікаво, про що ти зараз пишеш, Максиме?

– Ну, як тобі сказати…. Завершую останній роман трилогії. Сучасність. – Максим Петрович усміхнувся. – Взагалі, я все життя пишу про життя.

– А я всю дорогу писав би про дорогу, – вставив Севертека і, зиркнувши на дружину, докинув: – і пра дорогy…

– А чи не міг би ти щось прочитати, ну… хоча б останнє речення, написане сьогодні, – Діна схилила голову набік, заглядаючи йому в очі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

alt

Дізнайтесь вартість своєї роботи

Безкоштовна оцінка замовлення!

Оцінимо за півгодини!

Бережний Василь Павлович Модель слави