Багряний І. П. Золотий бумеранг: Вірші, роман у віршах, сатира та ін. поезії / Упоряд., авт. передм. та приміток О. В. Шугай. – К.: Рада, 1999. – 679 с. Лю Мартиновській
То не сонце затріпало крилами І упало в пісок золотий… Гей, і правду сказати несила мі, А збрехати… А ти… . І
На зорі прокричали когути… На зорі проскакали ми. На підмо… на підмо… на підмогу йти!
Коню мій, коню! Стреми!.
На зорі десь кричали, никали І сміяли… О, гей, мовчіть! Там десь сонце, проколоте піками, Умирає на синім мечі.
Ой, не сонце ж то! – серце
То вона – під’яремна, розп’ята – То любов, Моя перша любов… Гей, мовчіть там, кого не прип’ято! Друзі, агов!!
Попереду відтяті артерії, А позаду: липка імла. Мої друзі, і дикі прерії, Й синій піт з неживого чола…
Є безумні і є заплакані, Але то не за свій живіт, – Нам рвучко страшною атакою Перекинути б навзнак світ.
Перекинути світ облудливий, Розірвати оброть віків… Ми законні створіння, люди ми! Хоч не люди у нас батьки.
Ми безумні на грізній виставі; Без запросин прийшли
Є прохмурі і є заплакані… Але то не за свій живіт. – І в атаку!. В атаку!.
Атакою Перекинути навзнак світ.
Поламати мечі п’ятирицею (Не для слави, не ради звитяг) І поставить над цею в ‘я з н и ц е ю Малиновий, кривавий стяг.
В свою кров його фарбить будемо. З своїх серць сплетемо вінки… У атаку!!
В атаку!!
Люди ми. Хоч не люди у нас батьки. . . Присягали на тінь Ревашельову, – Так.
Несіть, донесуть до кінця Під старою брудною шинелею На любов і на смерть серця.
Поклянлись на мозоль порепаний, Поклялись – так рушайте в путь. Щоб юність на колір креповий Без вагання за нюх обернуть.
Щоб планета – єдина матінка І єдиний закон – любов!. Осб оце в нас мета одна тільки, Ось для цього юнацька кров.
Через душі, крізь темінь Крезову Нумо, раз! Непокірний мій… То струмить її кров по лезові, То сльозина в куточку вій…
. . На зорі прокричаи когути. На зорі проскакали ми. На підмо… На підмо…
На підмогу йти! Коню, стреми!. ІІ
У шпиталі, обмотана марлею, На тобі – не твоя голова… Десь далеко-далеко армія І так близько – розбита брова.
І здавались чужими тепер ми, – Ні привіту, ні сліз, ні думок Там, де очі ясніли озерами, Там, де брови були, як шнурок.
Вчора ще, до лафету прикована, Доливаючи кров’ю шолом, За останній, за бій ризикований Тріпотіла безбровим чолом.
Тріпотіла… Просила і кликала… Обіцяла л ю б о в і п р и в і т: “Будьте с м і л и м и! Будьте в е л и к и м и! У п е р е д!! А н а з а д – і повік!.” . Пелюстками опали зів’ялені Довгі вії до серця не в лад.
Десь горять бригантини запалені… Нам повік не дістатись назад.
Не дістатись… Хороша! Омріяна! – П е р е м о г а!! Ти чуєш це, Лю?!
Я люблю тебе, димом овіяну, І шість ран на тобі люблю.
Караваном грімливим, осяяним Вирушати нам в край новий… А над ким та й над ким же то зграями Воронння припада й шумить?
То була не любов – прелюдія. Ось тепер ми дійшли до мети!. Гей, ніколи Твоїм я не буду, Як не будеш моєю і Ти.
І чужі, і далекі тепера ми… Ні привіту, ні сліз, ні думок. Там, де очі ясніли озерами, Там, де брови були, як шнурок.
. Поєдналось з старим сьогодняшнє: (Ну, а що я собі зроблю?) Я люблю тебе юну, соняшу І шість ран на тобі люблю.
Пам’ятаю: просила, кликала, – Обіцяла любов і привіт… Ось того я жадання не викинув Перекинути навзнак світ. ІІІ
Дикий вихор… Корогви і шоломи… Чорний стяг… А за ним голубий… Та червоний не зрадим ніколи ми…
Навіть в цей семикутний бій.
Коливається світ у агонії… Поспішає умерти живий… Хтось у рани свої ж незагоєні Ятаган наставляє свій…
Хто сказав: переможено? Хто-бо то?! Хто початок прийняв за кінець?!
Не одну перемогу чоботом Роздушило оте… крив’яне.
Хто тут свій і хто ворог і де іти, – Чи по зорях, а чи по шликах?. Ех, Вандея, Вандея, Вандея ти У рудих, у брудних сіряках!
Закрутилась багнетом годована (Бачу, й досі вони стремлять)… Твої діти без ліку мордовані І згвалтована тричі земля.
Закрутилась в пожежі без пам’яти, Розгубилась і що… і куди… А чи справді на молоха з нами йти, А чи нас на рожно посадить.
Та й недаром віками крутила нас. Закрутили в останню мить: Гей, насунула міць неосилена, У рейтузах на нас стремить.
То не гунни, не скити, не половці, – То новий “золотий Тамерлан”… На твоїх на полях, на околицях Напосіли ворони орла…
Твої діти живими обскубані, А батьки позбулися очей… Ех, Вандея, Вандея ти рубана Під чужим і гербом, і мечем.
. Дикий вихор. Корогви і шоломи… Чорний стяг, а за ним голубий…
Та червоний не зрадим ніколи ми, Навіть в цей семикутний бій. IV
І пройшли, пронесли не подолані І встромили на чорнім шпилі. Не один на коліна оволений, Не один припадав до землі!
“Ми підем… Ми підем… Тільки де іти?
І кого за любов розстрілять?!” Е-ех… “Вандея” ти – Сама сміла і буйна земля. V
Скільки нас у цьому семикутньому Полоскалось в крові і в сльозах… Одиниці дійшли до майбутнього – Тисячі не вернулись назад.
Бо була в них мета одна тілько І єдиний кінечний шлях: Щоб планета всім – рідна матінка, Щоб любов – на твоїх полях…
Ось за це, за любов порепану Свою юнь – злотопіняву юнь – Без вагання на колір креповий, На кістки обернули за ню.
Не було, не було незабутнього… Хто насподі – не буде над… Одиниці дійшли до майбутнього, Тисячі не вернулись назад…
Хай і д е!. Вона знає, де іти. Хай не ронить сльозу з очей… Ех, Вандея… Вандея…
Вандея ти Під чужим і гербом, і мечем.
1928 .