Багряний І. П. Рука:(Оповідання) // Всесвіт. – 1928. – № 15. – С. 2-6.
Чорна й репапа, ніби вузловата ріпа, щойно взята з морозу.
Яків пильно розглядав її біля каганця, припухлу, тиснув лівою і сичав. З виразок повиступала кров. Намагався стулити пальці, а вони не сходились, ба навіть не розгинались по-людському. Так буває лише тоді, коли пальці задубіють на морозі, до болю змерзнуть. Але Якову не зрозуміло, що то значить-змерзнути,-хіба в нього вона коли мерзла, вона-ось ця рука.
Біля щиколотки нарядився чиряк, здоровий такий. Яків сердито
Взяв зі столу великого ножа, спід столу витяг бруса, поклав його на лаву, натиснув коліном, поставив ближче каганця і почав зосереджено точити. Було за північ. За його словами, як раз та пора, коли “чорти навкулачки б’ються”.
Яків іще не лягав спати, і Яків не ляже спати.
На дворі ожеледь. Чути, як жалібно скриплять дерева. Вітер дряпається до хати, в манюпусеньке віконечко, плутається в онучах, що ними позатикано повибивані шибки, і ніби хоче підглянути, що тут так
З рота ллє воду потроху, потім піднімав до очей, пробув ножа пальцем, оглядяв рихву, ще пробув пальцем, хмурить брови і знову сичить брус та ритмічно гойдається поспатлане, брудне волосся вад спітнілим чолом.
Пізно: коли б Яків виглянув на двір, то почув би, як десь співають треті півні і що вже пора.
На дворі вітер ходить, шльопав босими ногами. Слизько як. Яків обійшов свою обдерту хату, переліз через сусідний тин і подався городами. Нігде ні вогника. Все спить.
Коли б не спізнитись.
Кривий Яків пішов на заробітки…
До Семенового двору підійшла постать, постoяла. За хвилю навпроти рипнула хвіртка І через вулицю підійшла друга постать.
– Ти?
– Я… – І більше ні слова. Один поторсав хвіртку – зачинена. Тоді він переліз через паркан і відімкнув.
На вулиці нікого. Вітер повернув з півночі, сердитий та колючий. Почав падати сніг.
Одна постать назад з двору, перейшла вулицю і зникла навсупроти. За кілька часу повернулась знову і пішла в Семенів двір. Замкнули хвіртку і просто до піддашшя.
Там щось вовтузилося. Коли підійшов – зашепотіло:
– Ну що?
– Порізав, усіх… ані писнули. О, у мене рука…
– Так, так, з другим би я не. маладец, Яша… Таї гляді ж, обделай усе як слід, щоб чисто, збери й зв’яжи…
– О, та я, їдять його мухи…
– Ну, ну, вірю. вірю. Я на тебе, як на брата… гляди ж…А я там… А як засіріє, так і валяй…
Кажеш і не писнули?
– У мене?. щоб у мене?… так, трішки… та ж я її сонних…
– Так гляди ж.
Розійшлись. Яків допив принесену горілку навхилки і встав.
На дворі вже зовсім засіріло, як раптом у Семеновім дворі спалахнуло стовпом полум’я. Затанцювали тіні, вгору полетіли весело іскри та кім’яхи перегорілої соломн.
На далекій дзвіниці вдарило підряд дев’ять раз у маленький дзвін. Це мусіло визначати – дев’ята сотня, ось ця сама сотня. І тихо. Ніде нікого!
Жодна хвіртка не рипнула, тільки десь у сусіди загавкав і завив собака. Полум’я то пригасало, то знов спалахувало, іскри летіли і зустрічалися з маленькими сніжинками, хиталися з ними, на своїй путі, і гасли, падали сажею на сніг, на вулицю.
Жодного голосу, жодної душі в Семеновім дворі. Хтось десь вибіг похапцем з хвіртки, одягаючись на ході, пробіг кілька ступнів, а потій зупинився, сердито плюнув, вилаявся, і вернувся назад.
Мороз, аж скалки скачуть.
Скоро до Семенового двору з гуркотом підлетіла пожежна команда. Передранкову тишу нагло стрівожив людський галас, чад від факелів, повтиканих біля бочок з водою. Повибігали люде з домів, здивовані.
Пожежники налягли на ворота.
Затріщали ворота, впали і…
Все замовкло. А потім регіт покотився юрбою.
Серед величезного Семенового двору Яків порався біля чотирьох, уже обсмалених і намазаних мокрою сажею свиней. Збоку горить віхоть соломи, бо негаразд видно, хоч уже й розвиднилось. Двоє свиней, обшкрібаних, чистих, дошкрібав би третю, та спився, щоб подивитися на гостей.
Сусіди реготалися: які ж бо чудні ці пожежники,-хіба вони не знають, що через три дні Різдво і що свиней смалять надворі.
Брандмейстер скипів:
– Що? Ніччю?! Гей, хазяїна сюди!
Яків обмив ножа і находився шкребти далі, байдужий до всього. Його справа,-щоб не замерзло четверте, доки він ошкребе трете. Назгрібав сажі, намочив її і ще раз намазав четверте, – оце його справа, і Яків заклопотано заходився дошкрібатн трете.
Прибіг Семен: – Я хазяїн.
– Чиї свині?
– Мої.
– Четверо?
– Мої.!
– Ви різник?…
– Ні.
– Гм… Ну, та чорт з вами, то інші розберуть, хто вам дозволив уникати податків і смалити вдома, а не на бойні. То не моє діло, моє: – гоніть штраф за тривогу – о! П’ятьдесят карбованців.
– Що? П’ятдесят? Товариші, та дозвольте, та помилуйте!
То ж не мої свині, не мої…
– А то нас не цікавить, нам ніколи, ваше діло піде в суд, а чиї свині, там розберуть.
– Та, товариші, та ж уже день, а не ніч… Та ж…
Брандмейстер зовсім розгнівався.
А Яків робив собі своє, поперевертав свиней догори ногами, пороспускав їх від шиї до хвоста і упадав біля них на диво моторний та спритний. Біля юго вже троє помішників, він їх муштрує, що й як робити. Це його улюблене діло.
Та хіба ще хто заріже так, як він, Яків?
– О, правда, правда,-і юрба дядьків потакувала та кивала головами на його слова.-Вже його рука така, золота рука. Як заріже – чисто тобі, живо тобі. А яке сало смашне од нього! Інший заріже, то спаскудить.
Ні, краще за Якова ніхто не заріже, ніхто…
– А вже ж він такий у нас уродився щасливий. Золота рука у Якова.
Поважні сусіди мацали свиней, вгадували, скільки буде сала, сперечались, догадувались за ціну, знову мацали і дивилися на Яковову роботу. Ич, чисто й живо, він не поріже собі рук, Яків, брудний і заморений, з краплями поту на чолі, ріс від сусідської шани. І справді, як підходить Різдво, хто свині ріже у всіх уличан? Він, Яків, і на других сотнях він. Всі його знають, знають його руку. І не бере він дорого-навіщо людей кривдити, на його вік вистачить. Усі передріздвяні та передвеликодні дні у нього роботи по горло.
Мотається з кінця в кінець. Тоді в нього сезон, за всю зиму сезон, жнива. А рука до того натрудиться, до того намокнеться, до того рука та нараниться, що потім як колода візьметься корою і ниє довго та болить, ця “золота рука”.
А проте ні мороз, ні огонь її не бере. І рани у нього, як каже Яків, заживають “як на собаці”.
………………………………………………………………………………………………………
Семена таки оштрафували на п’ятдесят карбованців. Склали протокола й поїхали! Ворота повісили на своє місце.
Скоро поїхали пожежники, як до Семена в двір з’явився дебелий, присадкуватий, рудий чолов’яга. Стурбований і наляканий, він швидко блимав своїми поросячими очицями, на диво малими на опасистому обличчі, бігав ними по всіх і чигав білими поросячими віями. Зразу до Семена: – Ну, що, як?
– Оштрафили.
– Та ну, тебе?
– Ні, тебе…
– Що?!
– Та вже ж не мене, і не Якова, з якої речі я маю платити 50 карбованців.
– П’ятдесят карбованців?! Якове!.
Та Яків не чув, саме переважував свинину. Мотався як ошпарений, з комори на двір і знов у комору, носив, упадав ніби коло свого добра. Удруге рудий не наважився покликати, ще ж не різаних четверо, а другого Якова не знайдеш. – П’ятдесят карбованців,- і рудому занудило.-Гм… ну, хай кінчає, хай кінчає, і поросячі очі на опасистому обличчі недобре насупились, – ні, це Яків, Яків усьому вина.
А Яків тим часом причинив комору, випив навхилки пляшку самогонки, взяту набір у сусідки, потяг наспіх ніж об мусат і взявся до другої четвірки.-Ану, хлопці, випускайте тепер уже можна різати на дворі а не душити їх у хліві, тепер уже все одно.
Випустили. Троє невеличких, а четвертий – здоровий кнур. Кілька чоловік, що лишилися в дворі і гомоніли, попихкуючи цигарками, коли вгляділи кнура,-аж ахнули.
Цікаво, як хлопці упораються з ним.-Ото кнуряка, пудів з двадцять. Яків і сам пошкодував, що випустив, та тепер уже не поправиш.
А кнур тим часом, поки там управлялися з трьома, другими, встиг поперевертати всі цеберки, виламати палісадник коло хати, поїсти замерзлі поросята, допіру викинуті в поросної свині, і гасав по дворі. Він був страшний – боки позападали, щетина на спині наїжилася, а трубив кнур, як контрабас: брав у октаву, то нижче то вище.
– Тю, який скажений, як бугай, хай ти сказишся! І дядьки поступалися коли “бугай” пробігав мимо. – Там ікли самі по два вершки. Таких хіба з гармати стріляти.
І розігралася цікава баталія. Сусіди набоялись правда, але й насміялись досхочу. А Яків…Яків – як і завжди зі своєю рукою.
Упоравшись із трьома, всі четверо – Яків та ного помічники перепочили. Яків зсунув шапку на потилицю, витер рукавом піт з чола і, підперезався тугіше товстою мотузкою: А ну, хлоп’ята, тепер цього чорта, покажіть но, що то ви вмієте.