Аркадій Любченко – Чужі

І

Кошлатий будяк… Жовтий, пересохлий, стебло вже пере гнулося, і заплуталось на ньому кілька останніх скручених листочків.

Глянеш – жалко… Але як доторкнешся – вколе, добре вколе.

Отакий Кіндрат, батько.

У нього – син Михась, робітник із заводу, юний виклик на герць.

… За містом, на Крутій вулиці є дім із підвалом. У підвалі куточок – там жив Кіндрат і жив даром, підмітав двір, дрова носив, та й куточок нікому не потрібний.

Колись, як ще крутився біля церковних будинків і попівської кухні, жилося краще: і кімната

була, і жінка. Довго там прожив (він, мов той реп’ях – одірвати трудно), а потім, як прогнали, довго шкодував. Кожну службу вистоював на церковних східцях і ловив губами попівську руку.

Надвечір Кіндрат обмотував ліву ногу ганчірками, чіпляв костура – і в дірку, через паркан. Крадькома…

Але всі про це знали.

На розі шумної вулиці скорчиться й ловить повітря рукою. І на бульварчик заходив : там багато народу товчеться.

Був випадок:

– Молодой человєк, згляньтеся, дайте на пропитаніє… “Молодой человєк”, стрункий, в насунутій на очі кепці,

Здригнувся на його голос і глянув через

плече. Потім хапко пошарив у кишені і, ткнувши копійку, прошепотів:

– У бляшанку, в сундучок…

“Ах, ти ж… ” – майнуло старому в голові, і сині губи роз’їхалися від несподіванки – Михась… Ач, хлюст який! Рідному батькові подав… В бляшанку, в сундучок…

Погань…

Але поза думками, поза лайкою, в саме ніжне вп’явся гострий біль і тоненько-тоненько заквилив.

Згинці пошкандибав додому. Там довго розглядав мідяч-ка, підкидаючи його на долоні, потім витягнув бляшанку й вагаючись кинув…

– Погань, – сказав хтось на вухо, а тоненький біль тоненькими ниточками обмотував груди. І цілу ніч снився Михась.

Це було так: Михась покинув батька незабаром після того, як померла Кіндратова жінка. Тоді Михась, ще хлопчиком, ходив коло попівської худоби. Раз отець Симеон дав йому в зуби, плюнувши матюком. І в той же момент, схаменувшись, перехрестився:

– Через тебе паскудо, гріха ще наберуся. Довідався батько й теж побив.

Михась зненавидів обох. Особливо рясу. Відношення змінилися.

– Даром хліба не дадуть. Треба працювати. І запрягли, працював.

Кожна провина, свідома чи ні, кінчалася тим, що не давали їсти.

– Я тебе, дурня, виведу в люди, потім дякувати будеш, – казав і погладжував бороду.

Хотілося – ех! – хотілося розмахнутись… Боязко було: куди ж потім?

Хотілося вилізти на дзвіницю й заверещати до тих, що йшли в браму:

– Гей, ви, дурні! Куди? Та чи знаєте ви?.. – все, все викричать.

Так росла в ньому буремна злоба, ненависть і протест. Юнаки із сусіднього заводу, з якими водився, казали:

– Чудак… Покинь.

А Михась вагався… не знав…

Через деякий час повторилося старе. Але, як тільки вес-нущата рука підвелася вдруге, Михась рішуче блиснув очима по рудій бороді й відпалив так заскалено-міцно, як чував на вулиці.

Того ж дня його прогнали. Батькові на очі не показувався, бо знав, що битиме. Тинявся кілька день по місті й нарешті попав на завод.

Там і зостався.

Батько запив (давно мав нахил). А потім – рік, ще рік, багато-багато різних зжитих днів, непотрібних, як трухле осіннє листя. Крута вулиця. Підвал. Сундучок.

Бляшанка. В бляшанці гроші – “капітал”, який лишила після себе мати й половину якого завіщала Михасеві. Другу – старшому синові, але того потаскали в Сибір, і пропав він безвісти.

Кіндрат помаленьку доповнював бляшанку, трусився над нею, ховав…

Нащо?

Може, і сам не знав.

Зустрічалися рідко. Одного разу Михась прийшов блідий, аж зелений. Хворий.

Просив позичити грошей, але батько відмовив. З того часу все порвалося.

І знову потяглися дні…

В одному кінці дні й ночі над вогнем, в диму гартувалися чорні, похмурі люди. І Михась із ними. Гартувалися, коптіли, а в суботу бігли до лазні одмитися від чадного бруду.

В другому мали досхочу сонця й повітря – і все ж загни-валися, а в суботу бігли до церкви зчищати гній.

І Кіндрат…

Після церкви йшов до попа, випивав на кухні склянку чаю й захоплено ловив “божественні слова”, що їх одсапував отець Симеон після смачної вечері.

II

Коли бахнуло могутнім розмахом, коли розбіглися на схід густі ешелони, – з’явився й Михась.

У гущавині переплутаних днів закрутилося життя.

Бадьоро вигукували, палали дні. І полохливо тремтіли, згасали дні…

Плюнуло на мозолі рук, ухнуло й розсипалося сміхом мільйонів сердець…

Попи й монахи казали, що то антихрист, а люди в сірих кепках і сірих свитках дрочили його червоними хустками й викликали на герць.

… Михась тоді одержав наказа заарештувати весь причт Успенської церкви й зробити трус.

Попа дома не застали – сховався. Догадалися. Поїхали на Круту, в підвал, але й там не було.

Тільки в кутку на тапчані притайно тулився Кіндрат. Він злякався нагана й хри-стом-богом присягався, що не знає, а коли по всьому будинку розповзлися з трусом, Михась знову заскочив у підвал і схопив батька за руки:

– Скажіть правду, сховали? Ну, прошу вас, правду скажіть! Вам нічого не буде!

Ручаюсь!

Кіндрат хитнув головою.

– Та ви ж знаєте. Я певен, що знаєте. Невже й тепер іще будете за ними? Га? Скажіть!

Ви ж наш! Ви повинні бути з нами! Ну?

Пустив руки.

– Ну?

Кіндрат заморгав очима і, ковтаючи сльози:

– А ти, значить, з цими?

– Ніколи зараз вам усе пояснити… Я потім… ви зрозумієте…

– А ти, значить, з цими? Ти руку підняв? На бога? На мене? Погань!

Будь ти проклятий. Не син ти мені! Чуєш?

Михась рвонувся, хотів відповісти…

Перед ним скорчилося щось маленьке, сухе – його батько. Плакало червоними в зморшках очима – його батько. Тремтячи, проклинало за бога, за царя, за кощунство, проклинало й відрікалося – його батько.

І в цей момент він почув величезну безодню між ними, і такими далекими, чужими стали вони. Більш ніж чужими. Один – сильний, молодий, що розмахнувся викликом над перетертими шляхами, другий – старий, непотрібний будяк при шляху.

Михась одвернувся.

Попа так і не знайшли.

– Взять старого! – І тихенько: – може, скаже… а як ні – випустить.

Повели через місто, штовхнули в якусь порожню кімнату. Зразу був туман, холодний, пронизливий – все тіло трясло –

Ся. Потім випнулися голі стіни із старими обірваними шпалерами. Стіни тіпнулися, попливли й потаскали за собою розірване шмаття думок.

Що це? Антихрист? Де це?..

Щось сильно розгойднулося, тріснуло й розсипалось – це зрозумів.

Темно й страшно.

Здавалося – хтось вискочив на всесвіт, свиснув так, що вуха заклякли, і дзвонить. В повітрі висить величезний дзвін, а він божевільно гойдає його і дзвонить.

Бум! Бам!

Від кожного удару стискується серце й потріскує череп.

Бум! Бам!

Невже край?

Майнула думка: признатись – виказати… Схопився за неї радісно, але вона тут же зломилася, мов та соломинка.

Признатися?

Ні.

Закутав руками голову, тихенько сів долі й раптом почав швидко хреститися.

– Господи Сусе… Помилуй, помилуй,- облизував сльози й стукався чолом у підлогу.

III

Палали бурхливі дні – і задиміли…

Тоді сторожко насупились димарі.

А внизу – метушня… Бігали люди, і, взявшись у боки, реготали над ними гармати.

Відблиски вогневих заграв запалили очі Михасеві. В них, у цих очах, було все: пожежа, кулемети, червоне, страшне, смерть – тільки не каяття.

Там десь високо, за чорними пасмами, в душнім чаду било на сполох, а під ворітьми повзав Михась і сипав, і сипав обойми.

… Всіх було восьмеро в цьому дворі, але до вечора лишилося тільки троє. Заховалися в другому кварталі на горищі в бакалейщика Йося. Гулко й нерівно стукало три серця, три пари очей фосфорично поблискували, і кожний звук хапав за горло і придушував так міцно, що стискалися курки й котилася по горлі слина.

Шарудів напружений шепіт…

Що з тими? Де штаб? Як урятувати документи, що тут, при них?

– Товариші, може, мене той… уб’ють, так ви…

– Тсс… Ти й думати не смій…

Перетрусили сотні різних комбінацій, складних, смішних та ефемерних, як казка, але трудно було зупинитися на чомусь певному.

Нудьга й нервування… День. Два.

Йось, що крадькома носив їжу, повідомляв, що влада в місті зміцнюється й що “наші” далеко втекли. А Михась сердився:

– Дурниці мелеш!..

Йось стурбовано хитав головою: добрі-бо йому дурниці, коли вранці трясли його за бороду, ставили до стіни, допитували, чи не знає де комуністів.

Михась у темряві піймав Йосьчиного рукава й притягнув близько до себе:

– Гляди, Йось! Чуєш? Зроби все, ти можеш!

А як ні – гляди!

Другого дня Йось пошепки доложив:

– Треба грошей. Все можна, тільки грошей треба… Я дам, що маю, але цього мало…

Скажіть, може, піти куди?

Дали адресу, дістали трохи – вечором будуть посвідчення.

– Ще треба… небагато. То ж задаток… Стало сумно.

Місто… тисячі паразитів із набитими кишенями, а тут лише кілька золотих… кілька золотих…

– У-у! Попадись!..

Михась раптом хлопнув рукою по підлозі:

– Товариші, годі! Завтра будемо вільні. Ручаюся!

А над вечір передягнувся й пішов.

Ворожі люди сновигали по вулицях. Будинки, небо теж ворожі. Можливо й так: раз – і край!

– Аа… Наплювать!

Ішов твердо, рішуче, посвистував, наче свій. Коли ж добувся до знайомого будинку на Крутій вулиці, Кіндрат, що на той час стояв біля воріт, пізнавши його, тороплено здригнувся:

– Чи ти не здурів? Зайшли до підвалу.

– Тату, я тікаю… Дайте грошей.

– Ага… Тепер “тату”. А як таскав через ціле місто під ружжями, тоді не був тато?

Нема.

– Дайте.

– Я тобі кажу, нема. Біжи до батюшки, він уже повернув. Він уже дома…

Може, він дасть…

– Слухайте, я прошу. Швидше! Я ж маю право.

– Я тебе й знать не знаю. Іди собі, чоловіче, звідкіля прийшов.

– Дайте, бо сам візьму!

Очі в Кіндрата звузилися, заховалися в щілини, сам він присів хижаком.

– Ну?

– Вон!

Михась шарпнув тапчаном і обхопив руками сундучка.

– У-а-а-а!.. – безтямний вереск розіп’явся над ним. Скочив – у Кіндрата в руках сокира.

– Покиньте!

– Вон!

– Покинь!

Свиснуло над вухом і сіло на плече щось важке, болюче… Тоді Михась кинувся, затулив рота батькові й почав трясти.

– Мовчи! Мовчи! Все одно візьму.

Мовчи… Стогнали, сопіли, качалися по підлозі. Втомилися…

Кіндрат поволеньки ізсунувся на підлогу й усміхнувся кров’ю…

Харків, 1923


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Аркадій Любченко – Чужі