Незаконнонароджений син поміщика Версилова, який отримав “княжу” прізвище свого юридичного батька Макара Долгорукого, колишнього дворового людини. А. Д. виріс поза сім’єю, “дитячі сумні роки” провів у приватному пансіоні, піддаючись глузуванням і приниженням. Тоді він, за його власними словами, “усвідомив, що я лакей” і почав у мріях “пересоздавать життя на інший лад”. Образ пушкінського Барона, скупого лицаря, а пізніше Ротшильда, стає для юнака ідеалом, поєднуючи в собі естетично значуще диво (раптове явище з нікчемності),
Викладаючи свою ідею “стати Ротшильдом”, підліток різко відмежовує її від накопичення для “зайвого шматка” (“фатерст-ва”) і безглуздої скупості – “Гарпагон-ства”; ставши мільйонером і з’явившись світу, він готовий навіть роздати свої багатства, тим самим ставши “удвічі багатшим”.
Закінчивши гімназійний курс, А. Д. приїжджає в Петербург – місто, обраний ним для здійснення ідеї. Однак
Усвідомлюючи свої “падіння”, Аркадій звинувачує себе в ухиленні від ідеї, однак у всіх “ухилення” спокушається саме тим, що приваблює його в образі Ротшильда: могутністю і владою (спокуса документом, володіння яким робить Ахмакової жертвою А. Д.), блиском (спокуса дружбою з Сокольским, що дає кошти на рисаків і ресторани, доступ в світ). Інстинктивно відчуваючи нечисть свого ідеалу, А. Д. намагається знайти заміну йому у Версилова, який описує картину “золотого століття” – суспільства доброчесних людей без Христа. Поява в сім’ї Макара Долгорукого, його “зворушливі” бесіди, праведна смерть виявляються найсильнішим враженням, поселяє в душі підлітка спрагу благопристойності. Відбувається очищення “нечистого ідеалу”, свідченням чого стає відмова шантажувати Ахмакової, результатом – поява записок.
Формулюючи для себе “головну ідею” твори, Достоєвський писав: “Підліток хоча і приїжджає з готовою ідеєю, але вся думка роману та, що він шукає керівну нитку поведінки, добра і зла, чого немає в нашому суспільстві, цього прагне він, шукає чуттям, і в цьому мета роману “, Про свою нетвердість в” розважності добра і зла “неодноразово висловлюється й сам А. Д. Хиткість, проміжність його стану між “безгрішним” дитинством і дорослим відповідальністю підкреслена як назвою, так і віком героя. Двадцять років – вік повноліття в П’ятикнижжі Мойсея, що відокремлює “дітей”, “не знають ні добра, ані зла”, яким ще може відкритися Земля обітниці, від “батьків”, чиї “трупи попадають у цій пустині” (Числа, 14: 29 – 32). Таким чином, для дев’ятнадцятирічного героя проблема вибору “керівної нитки поведінки” гранично загострена.
А. С. Долінін і Л. М. Розенблюм відзначають близькість образу А. Д. “Підпільному типу” із задуму циклу “Житіє великого грішника” (вік, ім’я, навчання в пансіоні Тушара і т. д.), підкреслюють особливе значення в сюжеті мотиву покаяння, що свідчить про прямування ідеалу “благопристойності”, заповідане Макаром Долгоруким. Ця концепція підтверджується чорновими редакціями: “Молодий чоловік (NB великий грішник) після низки прогресивних падінь раптом стає духом, волею, світлом і свідомістю на найвищу з висот. Вся справа в тому, що всі початки моральної перевороту лежали в його характері, який і піддався-то злу не наївно, а зі свідомою злий думи “. “Якщо від Я, то вся поема в тому: як було я впав і як я був врятований”.
В остаточному тексті подібних висловлювань в устах оповідача немає, в згладженому вигляді вони передані другорядному персонажеві, Миколі Семеновичу, “кілька холодного егоїсту, але безперечно розумній людині”, за словами А. Д. Повідомляючи свою думку про записках, він характеризує підлітка як одного з юнаків з “прихованою бажанням безладу”, що походить від “прихованою спраги порядку і злиднів”. Подібну характеристику отримує А. Д. і від Версилова (ч. 3, гл.
7), зараховує себе в отроцтві і свого сина до “замислюються дітям”, “залишеним на одні свої сили і мрії і з пристрасною, дуже ранній і майже мстивої жагою благопристойності”.
Сам факт передачі записок, розпочатих “для одного себе”, іншій особі, зміна тону розповіді від декларації своїх прав до самозвинувачення, недвозначна отнесенность часу закінчення “процесу пригадування й записування” до останньої тижня Великого посту свідчать про їхню спорідненість сповіді (причому не тільки як літературному жанру, але і як таїнства). Ю. Ф. Карякін “головною і простий таємницею” роману вважає “відкриття щоденника як знаряддя духовної самовиделкі”, протиставлення “довгого, важкого процесу нещадного пригадування” ідеям “капіталу разом” і “швидкого подвигу” (див. його книгу “Достоєвський і переддень XXI століття “, 1989).
Попередники образу А. Д. в літературі-Девід Копперфільд Діккенса, Гриньов Пушкіна; крім цих творів у процесі роботи над романом Достоєвський неоднократновспомінает “Сповідь” Руссо, “Батьків і дітей” Тургенєва, “Війну і мир” Толстого. “Підліток” в очах його автора – “роман про нинішніх дітей і нинішніх батьків” з героєм – членом “випадкового сімейства” на противагу “родовому типу”, представленому в “дворянській літературі” та відкритого ще Пушкіним у “Капітанської дочці”, задум циклу “Перекази російського сімейства”.
Серед прототипів А. Д. дослідники називають самого Достоєвського, вказуючи на низку збігів у біографії автора і героя; А. С. Долінін відзначає також схожість А. Д. в гол. 8 частини 1 роману з психологічним портретом Некрасова, даними в некролозі Достоєвського.