“…Пригадується мені рання погожа осінь. Серпень був з теплим дощиком… Потім бабиним літом павутини багато село на поля…
Пам’ятаю раннє, свіже, тихе ранок… Пам’ятаю великий, весь золотий, підсохлий і поріділий сад, пам’ятаю кленові алеї, тонкий аромат опалого листя і – запах антоновських яблук, запах меду і осінньої свіжості. Повітря такий чистий, точно його зовсім немає… І прохолодну тишу ранку порушує тільки сите квохтанье дроздів на коралових горобинах в гущавині саду, голоси та гучний стукіт звузлує у заходи
У поріділе саду видно дорогу до великого куреня, усипана соломою “. Тут живуть міщани-садівники, які зняли сад в оренду. “У святкові ж дні близько куреня – ціла ярмарок, і за деревами щохвилини миготять червоні убори”. Всі приходять за яблуками.
Підходять хлопчаки в білих замаш-них сорочках і коротеньких порточках, з білими розкритими головами. Йдуть по двоє, по троє, дрібно перебираючи босими ніжками, і поглядають на кошлату вівчарку, прив’язану до яблуні. Покупців багато, торгівля йде жваво, і сухотний міщанин в довгому сюртуку і рудих чоботях – веселий.
До ночі в погоду стає
“” Ядерний антонівка – до веселого році “. Сільські справи добрі, якщо антонівка вродила: значить, і хліб вродив… Пригадується мені врожайний рік.
На ранній зорі, коли ще кричать півні і по-чорному димлять хати, відчиниш, бувало, вікно в прохолодний сад, наповнений лілуватим туманом, крізь який яскраво блищить де-не-де ранкове сонце… і побіжиш вмиватися до ставка. Дрібна листя майже вся облетіла з прибережних лозин, і сучки вчуваються на бірюзовому небі. Вода під лозинами стала прозора, крижана і ніби важка “.
Автор описує село і її жителів, споруди, спосіб життя. Читаємо далі:
“Кріпосного права я не знав і не бачив, але, пам’ятаю, у тітки Ганни Гера-сімовни відчував його. В’їдеш у двір і одразу відчуєш, що тут воно ще цілком жваво. Садиба – невелика…
Виділяється величиною або, краще сказати, довжиною тільки почорніла людська, з якої визирають останні могікани дворового стану – якісь старі старі чоловіки і жінки, старий кухар у відставці, схожий на Дон-Кіхота. Всі вони, коли в’їжджаєш у двір, підтягуються і низько-низько вклоняються…
Увійдеш в будинок і перш за все почуєш запах яблук, а потім вже інші: старих меблів червоного дерева, сушеного липового цвіту, який з червня лежить на вікнах… У всіх кімнатах – в лакейській, в залі, в гості
Ний – прохолодно і похмуро: це через те, що будинок оточений садом, а верхні шибки вікон кольорові: сині і лілові. Усюди тиша і чистота, хоча, здається, крісла, столи з інкрустаціями і дзеркала в вузеньких і кручених золотих рамах ніколи не рушали з місця. І ось чується покашлювання: виходить тітка. Вона невелика, але теж, як і все довкола, міцна. На плечах у неї накинута велика перська шаль… “
“З кінця вересня наші сади і току порожніли, погода, як звичайно, круто змінювалася. Вітер цілими днями рвав і тріпав дерева, дощі поливали їх з ранку до ночі. Іноді до вечора між похмурими низькими хмарами пробивався на заході тремтливий золотаве світло низького сонця, повітря робився чистий і ясний, а сонячне світло сліпуче виблискував між листям, між гілками, які живою сіткою рухалися і хвилювалися від вітру. Холодно і яскраво сяяло на півночі над важкими свинцевими хмарами рідке блакитне небо, а з-за цих хмар повільно випливали хребти снігових гір-хмар… Наступала довга, тривожна ніч… З такої прочуханки сад виходив майже зовсім оголеним, засипаним мокрим листям і якимось принишклим, змиритися.
Але зате як красивий він був, коли знову наставала ясна погода, прозорі та холодні дні початку жовтня, прощальний свято осені! Збереглася листя буде висіти на деревах вже до перших приморозків. Чорний сад буде відчувається на холодному бірюзовому небі і покірно чекати зими, прігреваясь в сонячному блиску “. “Коли траплялося проспати полювання, відпочинок був особливо приємний.
Прокинешся і довго лежиш у ліжку… Не поспішаючи одягнешся, побродити по саду, знайдеш в мокрому листі випадково забуте холодне і мокре яблуко, і чомусь воно здасться надзвичайно смачним, зовсім не таким, як інші. Потім візьмешся за книги, – дідівські книги в товстих шкіряних палітурках, з золотими зірочками на сап’янці корінцях. Славно пахнуть ці, схожі на церковні требники книжки своєї пожовклим, товстої шорсткою папером!
Якийсь приємною кислуватою цвіллю, старовинними духами…
Хороші і замітки на їхніх полях, крупно і з круглими м’якими розчерками зроблені гусячим пером… І мимоволі захопишся і самою книгою. Це – “Дворянин-філософ” … розповідь про те, як “дворянин-філософ, маючи час і здатність міркувати, до чого розум людини підноситися може, отримав колись бажання скласти план світла на спільному місці свого селища “…” “Запах антоновських яблук зникає з поміщицьких садиб. Ці дні були так недавно, а між тим мені здається, що з тих пір пройшло майже століття. Перемерли старі, у Висілках, померла Анна Герасимівна, застрелився Арсеній Семенович…
Настає царство дрібнопомісних, збіднілих до жебрацтва.
Але гарна і ця жебрацька дрібномаєткових життя! Ось я бачу себе знову в селі, глибокої осідаючи. Дні стоять синюваті, похмурі.
Вранці я сідаю в сідло і з однією собакою, з рушницею і з рогом їду в. поле. Вітер дзвонить і гуде в дуло рушниці, вітер міцно дме назустріч, іноді з сухим снігом. Цілий день скитаюсь по порожніх рівнинах…
Голодний і прозябшій, повертаюся я до сутінків в садибу, і на душі стає так тепло і приємно, коли замигтить вогники Виселок і потягне з садиби запахом диму, житла… Іноді заїде який-небудь дрібнопомісний сусід і надовго відвезе мене до себе… Хороша і дрібномаєткових життя! “
(1 votes, average: 5.00 out of 5)