Антонич Богдан-Ігор Васильович Смерть Гете

Відчини, мій Фрідріху, вікно, Хай погляну на широкий світ. Бачу чорне незбагненне дно, А над ним золототканну сіть.

Привиди кружляють наді мною, Постаті, що їх колись творив. Прилітають з правдою сумною, Що останній буде цей мій зрив.

Березневе запашне повітря, Навкруги весни передчуття. А для мене гострить срібне вістря Смерть і скоро перетне життя.

Вийди на хвилину, Екермане, На момент лиши мене самого, Хай душа із вічністю зістане, Щоб полагодити справи з богом.

Чую призов із землі, від споду, Чую подих вічності глибокий, Чую з-за

вікна холодний подув, Льодові, скляні, драпіжні кроки.

Вже приходить срібна смерть до мене, Вже стає навшпиньки за дверми. Серце з жаху стукає шалене: Що є там? Навіщо світ німий?

Друже мій, навіщо ти мовчиш? Парка нитку розірве прожогом. Вже не потішай мене, залиш!

Хочу поладнати справи з богом.

Все моє життя – одне змагання За найвищу, повну досконалість. Фавста мрія та мета остання: В “панта рей” знайти єдину сталість.

Все моє життя – одне змагання За гармонію людини й бога. В осені мого життя й зарання Я все чув, що людська правда вбога.

Кожний день для мене був щаблем До нових, до невідомих

тайн. Вічно таємниць горіх гризем, Вічно є для нас таємний Райн.

Кожний день для мене був щаблем Що веде в найвище недосяжне. Вічно в незбагненне ми пливем, Лиш воно для нас є вічно важне.

Я творив з життя великий міт, Я шукав тебе, о божественна казко. Хоч на плечах більш вісімдесяти літ, Все-таки вмирати важко.

Аж пізнав я таємницю міту, Де в Європу перша йде дорога, Вивчився я в грецьких майстрів заповіту, Як людина може сотворити бога.

Аж тоді дійшов я до мети Та здобув заклятий казки край, Аж тоді заграв огонь святий. Я сказав хвилині: “Все тривай!”

А тепер пануй над мною, смерті владо, Та не цілого мене захопиш, Я – твій спадкоємець, сонячна Елладо, Я лишуся – тайним радником Європи.

31 березня – 2 травня 1932.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Антонич Богдан-Ігор Васильович Смерть Гете