Антон Павлович Чехов Зловмисник Перекладач: А. Хуторян
Джерело: З книги: Чехов А. П. Вибрані твори:- К.: Дніпро, 1981. Перед судовим слідчим стоїть маленький, надзвичайно худий чоловічок у пістрьовій сорочці і латаних штанях. Його обросле волоссям і поїдене ряботинням обличчя та очі, ледве видні з-за густих, навислих брів, мають вираз похмурої суровості. На голові ціла шапка давно вже не чесаного, покошланого волосся, що надає йому ще більшої павучої суворості.
Він босий. – Денис Григор’єв! – починає слідчий.- Підійди ближче і відповідай
З цією самою гайкою він і затримав тебе. Чи так воно було? – Га?
– Чи так усе це було, як каже Акінфов? – Звісно, було. – Гаразд; ну, а для чого ти одкручував гайку?
– Га? – Ти це своє “га” кинь, а відповідай на запитання: для чого ти одкручував гайку? – Коли б не потрібна була, не одкручував би,- хрипить Денис, скоса дивлячись на стелю. – Для чого ж тобі потрібна
Ми з гайок грузила робимо… – Хто це – ми? – Ми, люди…
Климовські мужики тобто. – Послухай, братику, не прикидайся ти мені йолопом, а кажи до діла. Нічого тут про грузила брехати!
– Зроду не брехав, а тут брешу…- бурмоче Денис, кліпаючи очима.- Та хіба, ваше благородіє, можна без грузила? Якщо ти живця чи виповзня на гачок насаджуєш, то хіба ж він піде на дно без грузила? Брешу…- усміхається Денис.- На дідька він, живець отой, якщо поверх води плаватиме! Окунь, щука, минь завжди при дні бере, а котра якщо вгорі плаває, то ту хіба тільки шилішпер схопить, та й то рідко…
В нашій річці не живе шилішпер… Ця риба простір любить. – Для чого ти мені про шилішпера розказуєш?
– Га? Таж самі ви питаєте! У нас і пани так ловлять. Найостанніший хлопчисько не буде тобі без грузила ловити.
Звичайно, котрий нетямущий, ну, той і без грузила піде ловити. Дурневі закону не писано… – То ти кажеш, що ти відкрутив гайку на те, щоб зробити з неї грузило? – А то нащо?
Не в бабки ж гратися? – Але на грузило ти міг взяти свинець, кулю… цвяшок який-небудь. – Свинцю на дорозі не знайдеш, купити треба, а цвяшок для грузила непридатний.
Кращого за гайку і не знайти… І важка, і діра є. – Дурнем яким прикидається! Наче вчора народився або з неба впав. Хіба ти не розумієш, дурна голово, до чого призводить те викручування?
Якби не дивився сторож, то поїзд міг би зійти з рейок, людей би побило! Ти людей убив би! – Борони боже, ваше благородіє!
Навіщо вбивати? Хіба ми не хрещені чи лиходії які? Слава тобі господи, пане ласкавий, вік свій звікували і не тільки не вбивали, але й у думці такого не було… Спаси і помилуй, царице небесна…
Що ви! – А від чого, по-твоєму, буває, що розбиваються поїзди? Відкрути дві-три гайки, от тобі й розбився поїзд! Денис усміхається і недовірливо мружить на слідчого очі. – Ну!
Вже скільки років усім селом гайки викручуємо, і милував бог, а тут поїзд розбився… людей повбивав… Якби я рейку взяв або, скажімо, колоду поперек тієї колії поклав, ну, тоді, може, перекинуло б поїзд, а то… тьху! гайка! – Та зрозумій же, гайками прикріплюється рейка до шпал! – Це ми розуміємо… Ми ж не всі відкручуємо… залишаємо… не без розуму робимо… розуміємо…
Денис позіхає й хрестить рота. – Минулого року тут зійшов поїзд з рейок, каже слідчий.- Тепер зрозуміло, чому… – Як кажете? – Тепер, кажу, зрозуміло, чому минулого року зійшов поїзд з рейок… Я розумію!
– На те ви й освічені, щоб розуміти, ласкавці наші. Господь знав, кому тяму давав… Ви от і розсудили, як і що, а сторож той-таки мужик, нічого не тямить, хапає тебе за комір та й тягне… Ти розсуди, а тоді й тягни!
Сказано – мужик, мужицький і розум… Запишіть також, ваше благородіє, що він мене два рази до зубах ударив і в груди. – Коли в тебе робили трус, то знайшли ще одну гайку… Цю в якому місці ти відкрутив і коли?
– Це ви про ту гайку, що під червоною скринькою лежала? – Не знаю, де вона в тебе лежала, а тільки знайшли її. Коли ти її відкрутив? – Я її не відкручував, її мені Гнатко, Семена одноокого син, дав. Це я про ту, що під скринькою, а ту, що на подвір’ї на санях, ми разом з Митрофаном відкрутили.
– З яким Митрофаном? – З Митрофаном Петровим… Хіба не чули?
Неводи в нас робить і панам продає… Йому багато цих гайок треба. На кожен невід, вважай, штук з десять… – Послухай…
Тисяча вісімдесят четверта стаття, карного кодексу каже, що за всяке навмисно вчинене пошкодження залізничної колії, якщо це небезпечно для транспорту, що проходить цією колією, і винний знав, що внаслідок цього може бути нещастя… розумієш? знав! А ти не міг не знати, до чого веде це відкручування… його засуджують на заслання в каторжні роботи… – Звичайно, ви краще знаєте… Ми люди темні… хіба ж ми розуміємо? – Все ти розумієш!
Це ти брешеш, прикидаєшся! – Навіщо брехати? Спитайте на селі, коли не вірите…
Без грузила тільки верховодку ловлять, а що вже гірше за пічкура, й то не піде тобі без грузила. – Ти ще про шилішпера розкажи! – усміхається слідчий. – Шилішпер у нас не водиться…
Пускаємо вудку без грузила поверх води на метелика, бере головень, та й то рідко. – Ну, мовчи… Настає мовчанка.
Денис переступає з ноги на ногу, дивиться на стіл з зеленим сукном і раз у раз кліпає очима, немов бачить перед собою не сукно, а сонце. Слідчий швидко пише. – Мені йти? – питає Денис після деякої мовчанки.
– Ні. Я повинен взяти тебе під варту і відіслати в тюрму. Денис перестає кліпати і, звівши свої густі брови, запитливо дивиться на чиновника. – Тобто як же в тюрму? Ваше благородіє!
Мені ніколи, мені треба на ярмарок; з Єгора три карбованці за сало одержати… – Мовчи, не заважай! – В тюрму! Якби було за що, пішов би, а то так… з доброго дива… За що? І не крав, здається, і не бився…
А якщо ви про недоїмку сумніваєтесь, ваше благородіє, то не вірте старості… Ви пана неодмінного члена спитайте… Хреста на ньому нема, на старості тому… – Мовчи! – Я й так мовчу…- бурмоче Денис.- А що староста набрехав в обліку, то я хоч під присягою…
Нас три брати: Кузьма Григор’єв, виходить, Єгор Григор’єв і я, Денис Григор’єв. – Ти мені заважаєш… Гей, Семене! – кричить слідчий.- Вивести його!
– Нас три брати,- бурмоче Денис, коли два дужі солдати беруть і ведуть його з камери.- Брат за брата не відповідає… Кузьма не платить, а ти, Денисе, відповідай… Судді! Помер покійник пан генерал, царство небесне, а то показав би він вам, суддям… Треба судити вміючи, не абияк…
Хоч і відшмагай, та щоб за діло, по совісті… 1885 Коментарі В. Пересипкіної “Зловмисник” – чудове оповідання… Я його разів сто читав.
Теж мені судді”,- так говорив про оповідання Л. М. Толстой. (“Литературное наследство”, т. 68. М., Изд-во АН СССР, 1960, с. 874). Про історію виникнення оповідання згадує В. Гіляровський, що жив улітку 1885 р. в Краскові на дачі, куди до нього приїжджав погостювати Чехов. Місцевий селянин Микита Пантюхін дійсно відкручував гайки на залізничному полотні для грузила. “Антон Павлович довго розмовляв з ним, записував деякі вирази. Між іншим, Микита розповідав, як його за ті гайки водили до урядника, але все обійшлося…
Микита справив на Чехова сильне враження”. З цієї зустрічі пізніше й народилося оповідання “Зловмисник” (“А. П. Чехов в воспоминаниях современников”.
М., Гослитиздат, 1960, с. 112).