Антон Павлович Чехов Маска Перекладач: А. Хуторян Джерело: З книги: Чехов А. П. Вибрані твори:- К.: Дніпро, 1981. У Х-ому громадському клубі з благодійною метою влаштовували бал-маскарад, чи, як його називали місцеві панночки, бал-парей.
Була дванадцята година ночі. Інтелігенти, які не танцювали, без масок – їх було п’ять душ – сиділи в читальні за великим столом і, уткнувши носи і бороди в газети, читали, куняли і, за висловом місцевого кореспондента столичних газет, дуже ліберального пана,- “мислили”. Із загальної зали долинали звуки
– Тут, здається, зручніше буде! – раптом почувся низький, приглушений голос, що, як здавалося, виходив з грубки.- Катайте сюди! Сюди, хлопці! Двері відчинились, і до читальні увійшов широкий, присадкуватий мужчина, одягнений у кучерський костюм і в капелюх з павиним пір’ям, у масці. За ним слідом увійшли дві дами в масках і лакей з підносом.
На підносі була пузата пляшка з лікером, пляшок зо три червоного і кілька склянок. – Сюди! Тут і прохолодніше буде,- сказав
Же ву црі а ля трімонтран! А ви, панове, посуньтесь… нема чого тут! Мужчина похитнувся й змахнув рукою з стола кілька журналів. – Став сюди!
А ви, панове читачі, посуньтесь; нема коли тут з газетами та з політикою… Кидайте! – Я просив би вас тихше,- сказав один з інтелігентів, подивившись на маску крізь окуляри.- Тут читальня, а не буфет… Тут не місце пити.
– Чому не місце? Хіба стіл хитається, чи стеля обвалитися може? Дивно! Та… нема коли розмовляти!
Кидайте газети… Почитали трохи, та й буде з вас; і так уже розумні дуже, та й очі попсуєш, а найголовніше – я не бажаю, та й годі. Лакей поставив піднос на стіл і, перекинувши серветку через лікоть, став біля дверей.
Дами зразу ж таки взялися до червоного. – І як це є такі розумні люди, що для них газети краще, ніж оці напої,- почав мужчина з павиним пір’ям, наливаючи собі лікеру.- А на мою думку, ви, панове шановні, любите газети через те, що вам випити нема за що. Чи так я кажу? Ха-ха!.. Читають!
Ну, а про що там написано? Пане в окулярах! Про які факти ви читаєте? Ха-ха!
Ну, та кинь! Годі тобі комизитися! Випий краще! Мужчина з павиним пір’ям підвівся й видер газету з рук у пана в окулярах.
Той зблід, потім почервонів і з подивом поглянув на інших інтелігентів, ті – на нього. – Ви забуваєтесь, ласкавий пане! – спалахнув він,- Ви обертаєте читальню на шинок, ви дозволяєте собі бешкетувати, видирати з рук газети! Я не дозволю! Ви не знаєте, з ким маєте діло, ласкавий добродію! Я директор банку Жестяков!..
– А плювати я хотів, що ти – Жестяков! А газеті твоїй ось яка честь. Мужчина підняв газету й порвав її на клапті.
– Панове, що ж це таке? – пробурмотів Жестяков, обімлівши.- Це дивно, це… не навіть надприродно… – Вони розсердились,- засміявся мужчина.- Фу ти, ну ти, злякався! Аж жижки тремтять. Ось що, панове шановні! Годі жартувати, розмовляти з вами мені неохота…
Бо, як я бажаю залишитися тут з мамзелями сам і бажаю собі тут приємність зробити, то прошу не супротикословити й вийти… Будь ласка! Пане Белебухін, виходь до свиней собачих! Чого рило скривив? Кажу, виходь, то й виходь!
Хутко в мене, а то, дивись, щоб, чого доброго, потиличника не дістав! – Тобто, як же це? – спитав скарбник сирітського суду Белебухін, червоніючи й знизуючи плечима.- Я навіть не розумію… Якийсь нахаба вдирається сюди і… раптом такі речі! – Яке це таке слово “нахаба”? – крикнув мужчина з павиним пір’ям, розсердившись, і стукнув кулаком по столу так, що на підносі застрибали склянки.- Кому ти кажеш?
Ти думаєш, як я у масці, то ти можеш мені усякі слова говорити? Перець ти отакий! Виходь, коли кажу! Директоре банку, забирайся собі, поки цілий і здоровий!
Всі виходьте, щоб жодної шельми тут не залишалося! Гайда до свиней собачих! – А Ось ми зараз побачимо! – сказав Жестяков, в якого аж окуляри спітніли від хвилювання.- Я покажу вам!
Гей, поклич-но сюди чергового старшину! Через хвилину зайшов маленький руденький старшина з блакитною стрічечкою на лацкані, засапавшись від танців. – Прошу вас вийти,- почав він.- Тут не місце пити! Будь ласка, до буфету!
– Ти звідки це вискочив? – спитав мужчина в масці.- Хіба я тебе кликав? – Прошу не тикати, а звольте вийти! – Ось що, чоловіче добрий: даю тобі хвилину строку…
Бо як ти старшина й головна особа, то ось виведи цих артистів попідручки. Мамзелям моїм не подобається, якщо тут є хто сторонній… Вони соромляться, а я за свої гроші бажайю щоб вони були в натуральному вигляді. – Очевидно, цей самодур не розуміє, що він не в хліві! – крекнув Жестяков.- Покличте сюди Євстрата Спиридоновича. – Євстрате Спиридоновичу! – понеслося по клубу.- Де Євстрат Спиридонович?
Євстрат Спиридонович, старик у поліцейському мундирі, не забарився прийти. – Прошу вас вийти звідси! – прохрипів він, вирячуючи свої страшні очі й ворушачи нафабреними вусами. – А таки злякав! – промовив мужчина й зареготав від задоволення.- Справді, злякав! Бувають же такі страхи, побий мене бог!
Вуса як у кота, очі вирячив… Хе-хе-хе! – Прошу не розмовляти! – крикнув щосили Євстрат Спиридонович і затремтів.- Вийти геть!
Я звелю тебе вивести! У читальні знявся неймовірний галас. Євстрат Спиридонович, червоний як рак, кричав, тупаючи ногами. Жестяков кричав. Белебухін кричав.
Кричали всі інтелігенти, але голоси всіх їх покривав низький, густий, приглушений бас мужчини в масці. Танці, завдяки загальному сум’яттю, припинились, і публіка посунула з зали до читальні. Євстрат Спиридонович для поважності покликав усіх поліцейських, що були в клубі, і сів писати протокол. – Пиши, пиши,- говорила маска, тикаючи пальцем йому під перо.- Тепер що ж зі мною, з бідолахою, буде?
Бідна моя голівонька! За що ж занапащаєте ви мене, сиротиноньку? Ха-ха! Ну, що ж? Готовий протокол?
Всі порозписувались? Ну, тепер дивіться!.. Раз… два… три!! Мужчина підвівся, витягся на весь зріст і зірвав з себе маску. Відкривши своє п’яне обличчя й подивившись на всіх, милуючись справленим ефектом, він упав у крісло й радісно зареготав.
А враження, справді, справив він незвичайне. Всі інтелігенти розгублено переглянулись і зблідли, деякі почухали потилиці. Євстрат Спиридонович крякнув, як людина, що зробила несподівано велику дурницю. У бешкетникові всі впізнали місцевого мільйонера, фабриканта, потомственого почесного громадянина П’ятигорова, відомого своїми скандалами, благодійністю і, як не раз говорилося в місцевому віснику, любов’ю до освіти. – Що ж, вийдете чи ні? – спитав П’ятигоров після хвилинної мовчанки.
Інтелігенти мовчки, не кажучи й слова, вийшли навшпиньки з читальні, і П’ятигоров замкнув за ними двері. – Ти ж бо знав, що це П’ятигоров! – хрипів через хвилину півголосом Євстрат Спиридонович, трясучи за плече лакея, що вносив до читальні вино.- Чого ж ти мовчав? – Заборонили казати! – Заборонили казати… Як посадовлю я тебе, анафему, на місяць, то тоді знатимеш “заборонили казати”.
Геть!! А ви гарні, панове,- звернувся він до інтелігентів.- Бунт зняли! Не могли вийти з читальні на десять хвилинок! Ось тепер і їжте кашу, що наварили.
Ех, панове, панове… Не люблю, їй-богу! Інтелігенти почали ходити по клубу похмурі, розгублені, винуваті, шепочучись і наче передчуваючи щось недобре… Дружини і дочки їх, дізнавшись, що П’ятигоров “ображений” і сердиться, принишкли і стали розходитися по домівках.
Танці припинились. О другій годині з читальні вийшов П’ятигоров; він був п’яний і похитувався. Увійшовши до зали, він сів коло оркестру й задрімав під музику, потім сумно схилив голову й захропів. – Не грайте! – замахали старшини на музикантів.- Цсс!.. Єгор Нилович спить…
– Чи не накажете вас додому провести, Єгоре Ниловичу? – спитав Белебухін, нахиляючись до вуха мільйонера. П’ятигоров зробив губами так, наче хотів здути з щоки муху. – Чи не накажете вас додому провести,- повторив Белебухін,- або сказати, щоб екіпажик подали? – Га?
Кого? Ти… чого тобі? – Провести додому… Спатоньки пора… – До-додому бажаю…
Прроведи! Белебухін засяяв від задоволення й почав підводити П’ятигорова. До нього підскочили інші інтелігенти і, приємно усміхаючись, підвели потомственого почесного громадянина й обережно повели до екіпажа. – Адже отак пошити в дурні цілу компанію може тільки артист, талант,- весело говорив Жестяков, підсаджуючи його.- Я буквально вражений, Єгоре Ниловичу!
Досі регочу… Ха-ха… А ми ото кипимо, турбуємось! Ха-ха! Вірите? І в театрах ніколи так не сміявся…
Сила комізму! Весь вік пам’ятатиму цей незабутній вечір! Провівши П’ятигорова, інтелігенти повеселішали й заспокоїлись. – Мені руку подав на прощання,- промовив Жестяков, дуже задоволений.- Значить, нічого, не сердиться… – Дав би бог! – зітхнув Євстрат Спиридонович.- Негідник, підла людина, але ж – благодійник!..
Не можна!.. 1884 Коментарі В. Пересипкіної Маска.- Оповідання було назване Л. М. Толстим серед тридцяти кращих, з його погляду, творів Чехова, про що повідомляв їх автора І. Л. Толстой 25 травня 1903 р. .
(2 votes, average: 4.00 out of 5)