Того вечора звичний для віденської Опери аншлаг погрожував стати переаншлагом: по-перше, п’ятниця, по – друге, Моцарт і найпопсовіший з його шедеврів “Дон Джованні”, знаний у нас більше як “Дон-Жуан”, весела драма з елементами тріллера, сценографією Дзефіреллі та, по-третє, красивою смертю у фіналі, річ незмінна для віденської сцени (1869 p. при відкритті Опери грали саме її, з того часу вона, кажуть, жодного сезону не сходила з репертуару). Додам від себе, по-четверте, річ, досить мені відома, впізнавана, що підносить мене у власних
Ми протиснулися вже майже випадково, в останню часову щілину, менш як за годину перед початком, ухопилися за хвіст омріяної черги, яка, щоправда, рухалася доволі динамічно (сама собою виникла аналогія з відомим “нескінченним людським
Зав’язані на поруччі гальорки різнобарвні шарфи свідчили про те, що й тут ми прогавили, і найкращі серед найгірших місць нам уже не посісти. І все ж – навіть там, збоку, маючи в своєму глядацькому розпорядженні лише половину сцени, кинутий щойно на саме дно цієї дивовижно жорстокої оперної ієрархії, де вартість купленого тобою квитка визначає ступінь проникнення всередину цього складно структу – рованого світу з його ложами, директорами, інтендантами, диригентами, “вишибалами” і примами, з його внутрішньою таємною машинерією, закритою для профанів та ідеалістів, я цілковито і щиро, даруйте на слові, закайфував разом із першими тактами увертюри… І була досконала гра “тих, що в ямі”, і відразу чотири фантастично вдалі (судячи з овацій) дебюти, ну, звичайно, і сам Моцарт, цього разу таки не Вольфганг, а Амадеус, утисячне зіграний на “браво”, а також інші прояви несамовито густої атмосфери вечора. І тривало це понад три години – там, майже під стелею, райська насолода театром, його духом і фантомами, його звучанням, невидимий Комендаторе тяжко крокував сценою, мені залишалось перехиляння через поруччя, витягання шиї, вистукування такту, переживання смерті, переливання енергії – мені залишалась Опера після концтабору….
(2 votes, average: 3.50 out of 5)