Довженко-письменник не просто веде оповідь про події, він висловлює власне бачення причин поразок, зради, зневіри через ліричні відступи, аналітичні роздуми.
Авторські роздуми про Україну.
“О українська земля, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналивано, озера слізьми та жалем… Степи гнівом утоптано та прокляттям, та тугою і жалем”.
“Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю?
Горе розлилося по недобитих вокзалах”.
“Не стало прекрасного
Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати”.
“Яка була любима незаймана річка! Вона стала невпізнанна. Вона була збезчещена, згвалтована і сплюндрована ворогами”.
Авторські роздуми про українців під час війни.
“Звиклі до типової безвідповідальності, позбавленні знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликали їх до велетенського бою, до надзвичайного.
“Довгі відходини, сум і горе важких утрат пригнобили всіх. Душі у людей були малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя”.
“З темних льохів, брудних ям, із-під зруйнованих печищ вилізали землистого кольору, чорні, погано одягнені люди… Якесь невимовне тавро жаху й скорбот і того, що лежить за межами обурення і відчаю, упало на них, закарбувалось і довго-довго не зникне вже, як прокляття долі, до самої їх смерті”.
Авторські роздуми про бійців на фронті.
“Все віддали… Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховалися по резервах і тилах, не обростали родичами… на постах.
Не видушували з малих своїх талантів великої користі, нехтували талантом, не любили виставляти напоказ ні в цілому вигляді, ні в пораненому, ні в яких доблестях, мало дорожили своїм – непоштиві, насмішкуваті й недбалі… “.