Алмазний мій вінець (стисло)

Ця книга – не роман, не повість, не ліричний щоденник і не мемуари. Хронологічні зв’язку замінені тут асоціативними, а пошуки краси – пошуками справжності, який би поганий вона не здавалася. Це мовізм (від “мови” – погано).

Це вільний політ фантазії, породжений істинними подіями. Тому майже ніхто не названий тут своїм ім’ям, а псевдонім буде писатися з маленької літери, крім Командора.

Моє знайомство із ключиком (Ю. Олеша) відбулося, коли мені було сімнадцять, йому п’ятнадцять, пізніше ми стали найближчими друзями, належали

одній до літературному середовищі. Ескесс, птахолов, брат, друг, конармеец – всі вони теж одесити, разом з киянином синьооким і чернігівцем клишоногий ввійшли в енциклопедії і майже всі – у хрестоматії.

З птахоловів (Едуард Багрицький) я познайомився на зборах молодих поетів, де критик Петро Пільський вибирав кращих і потім возив напоказ з літніх театрам. Поруч з ним у журі завжди сидів поет ескесс (Семен Кессельмана), незмінно іронічний і нещадний у поетичних оцінках.

Птахолов входив до еліти одеських поетів, його вірші здавалися мені недосяжними. Вони були одночасно несмачні і незрозуміло прекрасні.

Він виглядав силачем, мав гладіаторських зовнішністю, і лише згодом я дізнався, що він страждає астмою.

Витягнути його до Москви вдалося тільки після громадянської війни. Він був уже одружений на вдові військлікаря, жив літературної поденщиною, цілими днями сидів у свій халупці на матраці по-турецьки, кашляв, задихався, палив протиастматичних порошок. Не пам’ятаю, як вдалося колись виманити його на яхті в море, до якого він намагався не підходити ближче ніж на двадцять кроків.

Йому хотілося бути і контрабандистом, і чекістом, і Віттінгтон, якого ніжний голос кликав повернутися назад.

У витоках нашої поезії майже завжди була мало кому відома любовна драма – крах першого кохання, зрада. Юнацька любов птахолова колись зрадила його з напівп’яний офіцером… Рана не заживала все життя.

Те ж було з ключиком і зі мною. Взаємна заздрість все життя прив’язувала нас один до одного, і я був свідком багатьох епізодів його життя. Ключик якось сказав мені, що не знає більш сильного двигуна, ніж заздрість.

Я ж бачив ще більш могутню силу – любов, причому нерозділене.

Подругою ключика стала гарненька блакитноока дівчина. У хвилини ніжності він називав її дружок, а вона його – слоник. Заради неї ключик відмовився їхати з батьками в Польщу і залишився в Росії. Але в один прекрасний день дружок оголосила, що вийшла заміж.

Ключик залишиться для неї самим-самим, але їй набридло голодувати, АМАКО (новий чоловік) служить у губпродкоме. Я вирушив до Мака і оголосив, що прийшов за дружочки. Вона пояснила йому, що любить ключика і повинна повернутися зараз же, от тільки збере речі. Так, розсіяла вона моє здивування, тепер у неї є речі. І продукти, додала вона, повертаючись з двома пакунками. Втім, через деякий час в моїй кімнаті в Мильнікова провулку вона з’явилася в супроводі того, кого я буду називати клишоногий (Вол.

Нарбут).

Колись він керував Одеським відділенням ЗРОСТАННЯ. Після громадянської війни кульгав, у нього не вистачало кисті лівої руки, в результаті контузії він заїкався. Службовців тримав у своїх руках.

При всьому тому це був поет, відомий ще до революції, один Ахматової та Гумільова. Любий майже в день приїзду до Москви ключика знову з’явилася в моїй кімнаті і зі сльозами на очах цілувала свого слоника. Але незабаром пролунав стукіт.

Я вийшов, і клишоногий попросив передати, що якщо любий негайно не повернеться, він вистрілить собі в скроню.

Зі сльозами ж на очах дружок попрощалася з ключиком (тепер вже назавжди) і вийшла до кривоногому.

Незабаром я одвів ключика до редакції “Гудка”. Що ви вмієте? А що вам треба? – Була відповідь. І дійсно. Зубило (псевдонім ключика в “Гудку”) мало не затьмарив славу Дем’яна Бєдного, а наші з синьооким (М.

Булгаков) фейлетони визначено потонули в сяйві його слави.

Скоро в редакції з’явився той, когось я назву одним (І. Ільф). Його взяли правщики. З неписьменних і недорікуватих листів він створив свого роду прозові епіграми, прості, насичені гумором. Попереду, втім, його чекала всесвітня слава.

До Москви приїхав мій молодший братик, який служив в Одеському карному розшуку, і влаштувався в Бутирку наглядачем. Я вжахнувся, змусив його писати. Незабаром він став пристойно заробляти фейлетонами.

Я запропонував йому і другу сюжет про пошук діамантів, захованих в оббивці стільців. Мої співавтори не тільки відмінно розробили сюжет, але винайшли новий персонаж – Остапа Бендера. Прототипом Остапа був брат одного молодого одеського поета, який служив у карному розшуку і дуже мучив бандитам. Вони вирішили вбити його, але вбивця переплутав братів і вистрілив в поета. Брат убитого дізнався, де ховаються вбивці, прийшов туди.

Хто вбив брата? Один з присутніх зізнався у помилці: він тоді не знав, що перед ним відомий поет, а тепер він просить пробачити його. Всю ніч провів Остап серед цих людей. Пили спирт і читали вірші вбитого, птахолова, плакали і цілувалися.

На ранок він пішов і продовжив боротьбу з бандитами.

Світова слава прийшла і до синьооке. На відміну від нас, відчайдушною богеми, він був людиною сімейною, позитивним, з принципами, був консервативний і терпіти не міг Командора (В. Маяковського), Мейєрхольда, Татліна.

Був у ньому майже невловимий наліт провінціалізму. Коли він прославився, надів краватка метеликом, купив черевики на гудзиках, вставив в око монокль, розлучився з дружиною і потім одружився з Білосільських-Білозерської. Потім з’явилася третя дружина – Олена.

Нас з ним об’єднувала любов до Гоголя.

Зрозуміло, ми, південці, не обмежувалися лише своїм колом. Я був досить добре знайомий з королевичем (С. Єсеніним), був свідком його поетичних тріумфів і потворних бешкетів. Моє життя текла більш-менш поруч з життям Командора, соратника (Н. Асєєва), мулата (Б.

Пастернака). Великий голова земного шара (В. Хлєбніков) кілька днів провів у мене в Мильнікова.

Доля не раз зводила мене і з коником (О. Мандельштамом), штабс-капітаном (М. Зощенка), Арлекін (О. Кручених), кінармійці (І.

Бабелем), сином водопровідника (В. казино), альпіністом (Н. Тихоновим ) та іншими, тепер вже пішли з життя, але не пішли з пам’яті, з літератури, з історії.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Алмазний мій вінець (стисло)