Агата Крісті Крадіжка в готелі &;#8216;Гранд Метрополітен’ Оповідання – Пуаро, – звернувся я до друга, – зміна обстановки пішла б вам на користь.
– Ви так думаєте, друже? – Яв цьому переконаний. – Справді? – відказав усміхаючись Пуаро. – Так ви вже все уладнали? – Поїдете? – Куди ви маєте намір мене відвезти?
– У Брайтон. Справа в тому, що мій приятель з Сіті залучив мене до однієї дуже вигідної справи, і… ну, як то кажуть, у мене завелись грошенята. Я вважаю, що, зупинившись в готелі “Гранд-Метрополітен”,
Те, що ви не забуваєте про мене, старого, свідчить про вашу добросердість. А, доброзичливе серце, врешті-решт, цінується вище за сірі мозкові клітини. Так-так, це кажу вам я, три, котрий про це часто забуває. Мені таке зіставлення було не дуже до вподоби. Я підозрюю, що Пуаро іноді схильний недооцінювати мою кмітливість.
Але його доброзичливість до мене була настільки очевидна, що моя легка досада швидко розвіялась. – Отже, домовились, – підсумував я квапливо. У суботу ми вечеряли в “Гранд-Метрополітен” серед розкішно одягнено! публіки.
Вбрання були чудові, а коштовності – поначеплені часом із бажання їх продемонструвати навіть усупереч доброму смаку – були просто дивовижні. – Оце так видовисько! – бурмотів Пуаро. – Зборище спекулянтів, правда ж, Гастінгсе? – Можливо, – відповів я. – Матимемо надію, що не всі вони одного поля ягоди.
Пуаро з цікавістю оглядався навкруги. – Споглядаючи цю силу-силенну коштовностей, я починаю жалкувати, що спеціалізувався на викритті злочинів, а не на їх вчиненні. Яка чудова нагода для кваліфікованого злодія! Зверніть увагу, Гастінгсе, на огрядну даму, що сидить біля колони. Вона, можна твердити, вся увішана самоцвітами.
Я простежив за його поглядом. – О, – вигукнув я, – це ж місіс Опалсен. – Ви з нею знайомі? – Як вам сказати, її чоловік – багатий біржовий маклер, який нажив великі гроші на недавньому нафтовому бумі.
По вечері ми зустріли Опалсенів у вітальні, і я відрекомендував їм Пуаро. Кілька хвилин ми невимушене розмовляли, і все закінчилось тим, що каву ми вже пили разом. Пуаро кинув кілька схвальних слів відносно дивовижних коштовних каменів, що прикрашали пишні груди леді, і та відразу ж розцвіла від глибокого задоволення. – Це моє хобі, містере Пуаро. Я так люблю коштовні камені.
Ец знає це моє уподобання, і, коли справи в нього йдуть непогано, він приносить мені що-небудь новеньке. Ви цікавитесь коштовними каменями? – Подеколи мені доводиться мати з ними справу, мадам. Моя професія змусила мене ознайомитися із найвідомішими коштовностями світу.
Розсудливо замінюючи справжні імена вигаданими, він розповів історію про відомі коштовні камені одного королівського дому, а місіс Опалсен слухала його, затамувавши подих. – Ну й дива! – вигукнула вона, коли Пуаро скінчив свою розповідь. – Буває ж таке! Знаєте, я придбала перли, що мають цікаву історію. Наскільки мені відомо, моє намисто вважається одним із найгарніших у світі – так чудово підібрані одна до одної перлини і так бездоганна їх гра. Піду принесу його!
– О мадам, – запротестував Пуаро, – ви надто люб’язні. Благаю вас, не турбуйтесь! – Ні, ні, я хочу показати вам намисто. І огрядна дама досить жваво попрямувала до ліфта. її чоловік, зайнятий бесідою зі мною, запитливо глянув на Пуаро. – Ваша дружина була настільки люб’язна, що вирішила показати мені свої перли, – пояснив йому Пуаро.
– О, які перлини! – задоволене усміхнувся Опал-сен. – їх варто побачити. Вони влетіли мені в круглу копієчку. Але я нічого на цьому не втратив. Хоч і сьогодні я зміг би одержати за них ті самі гроші. І навіть більші.
Може, так і доведеться зробити, якщо справи йтимуть і далі, як досі. У Сіті з грошима зараз дуже скрутно. Розумієте, винен цей клятий податок на надприбуток. І він став розповідати про фінансову ситуацію, пересипаючи мову спеціальними термінами, так що мені було важко його зрозуміти.
Його перебив хлопчик-слуга, який підійшов і щось прошепотів йому на вухо. – Що, що? Зараз прийду. Вона не захворіла?
Пробачте, джентльмени. І він побіг нагору. Пуаро відкинувся на спинку стільця і запалив свою маленьку цигарку.
Тоді поставив порожні чашечки з-під кави в один ряд і радісно усміхнувся, задоволений результатом своєї праці. Минав час. Опалсени не повертались. – Дивно, – відзначив я зрештою. – Коли ж вони повернуться?
Пуаро простежив за кільцями диму, що піднімалися вгору, і замислено сказав: – Вони вже не повернуться. – Чому? – Тому, мій, друже, що у них щось сталося. – Що могло статися? Звідки вам це відомо? – поцікавився я.
Пуаро посміхнувся. – Кілька хвилин тому керуючий готелем спішно вийшов з кабінету і побіг угору сходами. Він був явно збуджений.
Хлопчик-ліфтер поринув у жваву розмову з одним із слуг. Дзвінок виклику ліфта продзвенів вже тричі, однак він не звертає на це уваги. По-третє, навіть офіціанти збентежені, а примусити офіціанта збентежитись, це… – Пуаро похитав головою: це, мовляв, уже кінець світу. – Справа, мабуть, дуже серйозна. Ага, я так і думав!
З’явилась поліція. У готель зайшли двоє чоловіків – один у поліцейській формі, другий – у цивільному. Вони звернулись до хлопчика-слуги, і той зразу ж повів їх угору. Через кілька хвилин знову з’явився той же хлопець і попрямував до нас. – Micyep Опалсен засвідчує вам свою повагу і просить завітати до нього в номер.
Пуаро жваво скочив на ноги. Сторонній міг би подумати, що він з нетерпінням чекав цього запрошення. Я так само швидко пішов слідом за ним.
Опалсени мешкали на другому поверсі. Хлопчик-слуга постукав і пішов, а ми, почувши відповідь “заходьте!”, відчинили двері. Дивна картина постала перед нашими очима.
Кімната служила місіс Опалсен спальнею. У центрі її напівлежала в кріслі господиня і несамовито ридала. Вона являла собою незвичайне видовище:
Потоки сліз утворили глибокі борозни на й обличчі, яке було вкрите грубим шаром пудри. Містер Опалсен великими кроками міряв кімнату з кутка в куток. Обидва працівники поліції стояли посеред кімнати, один з них тримав у руках розкритий блокнот. До смерті злякана покоївка стояла біля каміна.
В другому кінці кімнати плакала і ламала собі руки француженка, очевидно, служниця місіс Опалсен. При цьому її горе могло б зрівнятися лиш з розпачем її господині. І в це – пекло ступив Пуаро, охайно вдягнений і з ввічливою усмішкою на вустах. Місіс Опалсен із швидкістю, дивовижною при її огрядності, зразу ж скочила з крісла і кинулась до нього.
– Так от, Ед може казати все, що йому заманеться, але я вірю в щасливу долю. Так, так, вірю. Сама доля судила, щоб я зустрілася з вами цього вечора, і я передчуваю, що ніхто, окрім вас, не зможе повернути мені мої перли.
– Заспокойтесь, прошу вас, мадам, – підбадьорливо поплескав її по руці Пуаро. – Не хвилюйтесь. Все буде гаразд. Еркюль Пуаро допоможе вам! Містер Опалсен звернувся до інспектора поліції.
– Гадаю, у вас немає заперечень проти… е-е… того, що я запросив цього джентльмена? – Ніяких заперечень, сер, – ввічливо відповів інспектор, проте виявляючи повну байдужість. – Можливо тепер, коли леді почуває себе краще, вона дозволить вам ознайомитись з фактами? Місіс Опалсен безпорадно глянула на Пуаро. Він підвів її назад до крісла.
– Сядьте, мадам, і спокійно розкажіть нам усе по порядку. Місіс Опалсен витерла очі й почала розповідати. -Я прийшла після вечері, щоб узяти перли й показати їх містеру Пуаро.
Покоївка і Селестіна були, як звичайно, в кімнаті… – Вибачте, мадам, що ви маєте на увазі, коли кажете “як звичайно”? Пояснення дав містер Опалсен.
– Я завів таке правило, що постороиній може зайти в цю кімнату тільки в присутності Селестіни, нашої служниці. Покоївка вранці прибирає кімнату тільки в присутності Селестіни і приходить після вечері стелити постелі теж у її присутності. Інакше вона в кімнату не заходить. – Так от, як я вже сказала, – провадила місіс Опалсен, – я зайшла в кімнату і витягла оцю шухляду, – вона показала на нижню праву шухляду туалетного столика з двома тумбами, – вийняла скриньку для коштовностей і відімкнула її. Все було як звичайно, однак перлів у скриньці не було. Інспектор писав у блокноті.
– Коли ви їх бачили в останній раз? – запитав він. – Коли я пішла вечеряти, вони були на своєму місці. – Ви в цьому впевнені? – Цілком упевнена.
Я ще вагалася, чи не надягнути мені їх до вечері, але, зрештою, зупинилась на моїх смарагдах, а перли поклала назад у скриньку. – Хто замкнув скриньку? – Замкнула її я. Ключ висить на ланцюжку у мене на шиї. – Вона витягла і показала ключ. Інспектор оглянув його і знизав плечима. – Злодій, певно, мав дублікат. Справа це неважка.
Замок дуже простий. Що ви робили далі, після того, як замкнули скриньку? – Я поклала її у нижню шухляду, як це роблю завжди.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)