“А я так мало, небагато просив у Бога… ” (Т. Шевченко)

Побутує така думка, що видатні митці обов’язково нещасливі в інтимних стосунках і що начебто це закономірно і навіть необхідно для того, щоб вони були видатними. Дивовижно, але є велика кількість прикладів на підтвердження цієї теорії. Доля Тараса Шевченка також не заперечує її.

Але, мабуть, у цьому, як і в багатьох інших випадках, все не так просто, як видається на перший погляд прихильникам подібного спрощування причинно-наслідкових зв’язків.

Титулований народним співцем, Кобзарем, Шевченко і справді все життя виглядав її, свою

Долю, свою Єдину у світі. Але його чекання було приречене, здається, ще тоді, коли його імовірна обраниця “помандрувала… в поход за москалями та й пропала”. Дитяче кохання до Оксани Коваленко, мабуть, супроводжувало поета протягом усього його життя. Але от дивна річ: він ніколи не дорікав їй, не осуджував, не проклинав. Історія Оксани стала у його творчості гіркою притчею, сповненою болем за змарновану долю не одної української дівчини. Особисте під його палким пером виросло до загального.

Може, і в цьому причина його невдач у стосунках з жінками. І для аристократки Варвари Рєпніної, і для колишньої кріпачки

Ликерії Полусмакової однаково незбагненним був цей чоловік: ні пан, ні мужик, однаковою мірою народний речник і сумний самітник.

Як би там не було, але роки минали, а він, всенародний улюбленець, не міг дочекатися любові від одної-єдиної жінки. І поволі такі цілком зрозумілі кожному речі, як прагнення затишного дому, сім’ї, розуміння, кохання, потреба батьківства і родини перетворилися у творчості Шевченка на поетичний ідеал:

І досі сниться: під горою,

Меж вербами та над водою,

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться: вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя,

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки, і годує,

І спать несе…

І чим далі бігли Шевченкові літа до схилу, тим безнадійніше ці чудесні картини наближалися до витворів поетичної уяви, оповитих смутком і болем нездійсненного:

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати…

І врешті, незадовго до смерті, хворий, одинокий поет розуміє, що забере ці нехитрі мрії про сімейне щастя із собою. У Вічність.

Та як буду здужать,

То над самим Флегетоном

Або над Стіксом, у раю,

Неначе над Дніпром широким

В гаю – предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насаджу…

“А я так мало, небагато благав у Бога. Тілько хату, одну хатиночку в гаю, та дві тополі коло неї, та безталанную мою, мою Оксаночку… ” Не зовсім так. Незмірно частіше і полум’яніше він просив у Бога талану не для себе, а для всієї своєї України. Нею і для неї жив. За неї й молився. …

Мабуть, у меншому проханні було відмовлено… Чи в обох? Чекали відповіді й чекаємо. Проте знаємо одне: якщо ми ще досі є народом і сподіваємося утвердження державності, то, певно, в цьому підмогою нам є й Шевченкова пристрасна молитва.

За здійснення наших мрій.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“А я так мало, небагато просив у Бога… ” (Т. Шевченко)